П'ятсот верст поїзд здолав за 18 годин. До Солдатської лишилося проїхати ще дві станції — Незлобну та Зольську.
Дванадцятилітній хлопець стояв біля вікна і зачудовано дивився на хребет Кавказьких гір, льодовики яких сонячно усміхались йому. Один студент, з яким Василько познайомився звечора, побачивши його неймовірне здивування, почав розповідь про Кавказькі гори.
— Сматрітє, — раптом із горішньої полички озвалася студентка, — хахльонок всьо панімаєт і даже ґаваріт. Он, навєрно, пачуствовал, што ви єво зємляк-малорос.
— Не малорос, а українець, товаришко! — з гідністю відповів студент.
— Всьо равно! Всє ви упьортиє хахли.
У чому полягала різниця між українцями, хохлами і малоросами, Василько не знав, а запитати не посмів. А тут оголосили станцію Солдатську…
Перше, що зауважив малий кубанець, — тут ніхто не розмовляв його рідною мовою. Трохи згодом він довідався — і на власному прикладі також — що тут не тільки не говорили українською, а ще й висміювали «хахлів»…
Хата вже була майже готова, мала вона чотири кімнати і кухню. Нагадувала панський будинок, хоч і дах її був очеретяний. Двір брати огородили сплетеним з лози плотом. Висадили сад. На городі цвіла картопля, тягнулися до сонця зелені пагони цибулі, червоніли помідори та ховались під огудиною колючі огірочки.
Приїзду Василька особливо зраділа мати. Він показав їй похвальний лист з портретами царів Петра I і Миколи II. У грамоті було зазначено, що Василь Прохода відмінно закінчив другий рік міністерської школи…
Непомітно спливло літо. Восени Василько пішов до третього, останнього, класу міністерської школи. Те, що іншим давалося легко, вимагало від нього впертої праці. І все ж саме він був першим учнем у класі. Що цікаво, до науки його ніхто не примушував: ні мама, ні брати. Учитель та учні-козачата шанували Василя, бо він часто допомагав іншим у навчанні й ніколи не хизувався своїми знаннями. Хоч між собою козачата постійно билися, але його ніхто не зачіпав — попри те що він був єдиним у класі городовиком, до того ж ще і «хахлом».
Василеві дуже подобалися дочки начальника станції Мосіященка, але він соромився заговорити до них, бо вважав їх паннами, а себе — негарним хуторянином, ще й бідно одягненим і взутим. Ця надмірна сором'язливість робила Василя нещасним. Тому і почувався самотнім.
І третій рік Василь закінчив на «відмінно». Атестація для вступу до середньої школи була чудова. А головне, у нього було надзвичайне бажання вчитися. Та на перешкоді стала тяжка хвороба — тиф, а тоді ще й малярія причепилася. В тяжкому стані мати повезла сина до церкви висповідатися. Священик дав причастя, готуючи в далеку небесну дорогу. Але Василь мав ще пройти довгий земний шлях — як заповідав батько.
Станиця Уманська
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тернистий шлях кубанця Проходи» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Терщина“ на сторінці 1. Приємного читання.