Розділ «Осецький все ж не «Отецький»»

Василь Прохода, як і більшість сучасників, негативно оцінював наказного отамана. Кубанець не раз зі здивуванням спостерігав, як Осецький, аристократ за походженням, побачивши поруч козака, раптом ставав «великим соціалістом», лівішим від московських більшовиків…

Чи щиро, чи ні, але Осецький міцно товаришував з комуністичною риторикою. Часом йому б могли позаздрити і московські комісари, адже він не тільки обіцяв селянам землю і насіння для посівної, а, бувало, навіть давав зі своїх рук…

Наказний отаман був великий прихильник пролетаризації стосунків в армії.

Якось під час спільного обіду він щиро дорікнув старшинам-сірожупанникам, що вони «мають окрему старшинську кухню, їдять з тарелів металевими ложками». Наказавши подати йому обід у похідному вояцькому казанку, він витягнув з кишені дерев'яну ложку… Осецький був свято переконаний, що старшини з казанками повинні ставати в чергу разом з козаками, щоб одержати страву із загальної кухні, спати разом з ними на одних нарах у касарнях. «Цими примітивними виступами Осецький хотів здобути популярність серед селян і козаків, — робив висновок Василь Прохода. — Але з нього лише глузували» [96, с. 331].

Та цим «військове будівництво» Осецького не закінчилося. На початку квітня 1919 року на нараді командирів полків Сірої дивізії, які просили об'єднати всіх сірожупанників в один полк («для більшої боєздатності»), він не тільки не пішов назустріч, а й зробив усе навпаки — наказав поділити існуючі полки надвоє, — мовляв, щоб створити 2-гу Сіру дивізію [95, с. 108].

Осецький був настроєний оптимістично: він вважав, що на оголошену ним мобілізацію «вступить не менше як 10 тисяч люду» — бо він же щиро обіцяв селянам землю і насіння для посівної. А Сіра дивізія перетвориться на корпус… «Тому кожний існуючий полк 1-ї дивізії мав виділити з себе склад для відповідного полку 2-ї дивізії». Довелося Проході впроваджувати цю божевільну ідею, руйнуючи налагоджену вже роботу полків. До 7 травня полки було поділено. «Витворилось 4 нові штаби з господарсько-технічними відділами. Витворився непридатний для керування бойовими діями штаб 2-ї дивізії з отаманом Тимченком на чолі… Від цього загальна кількість бойових одиниць у сірожупанників зменшилася. Все робилося ніби в догоду полякам, щоб їм легше було нас знищити» [96, с. 337].

Так «творилась» українська армія в найкритичніший час свого існування.

Осецький енергійно «укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було (вважав Осецький) тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілості…» Ганив, що вони мають джур. Осецький вважав, що кожний старшина «мусив все для себе робити сам». Наказний отаман виявився палким противником виделок, тарілок і столових ножів. Тільки казанок і дерев'яна ложка повинні бути помічниками старшин під час обіду [95, с. 108].

Страшенно обурився наказний отаман, коли довідався, що старшини хочуть «відновити чинність старшинських зібрань, — на його думку, це була мало що не зрада УНР» [95, с. 108]. І це говорив колишній блискучий офіцер царської армії, який навчався у найкращих військових закладах, колишній підпоручник лейб-гвардії Преображенського полку, що, як і кавалергардський, був привілейованим полком царської армії. «Преображенцем могла стати лише людина, яка мала надзвичайно давні дворянські корені, не була в родинних зв'язках з представниками інших верств населення та була надзвичайно заможною. Адже преображенці за традицією мусили шикарно жити, витрачати багато грошей на подарунки представникам царської родини та навіть не згадувати про жалування, яке все йшло на квіти для полкових дам» [130, с. 59].

Попри щире бажання пізнати козацьку душу, наказний отаман на передову не поспішав. Командирів полків Сірої дивізії, які весь час були серед козаків, Осецький звинувачував, що вони не знають настрою козацтва на фронті, а якби, мовляв, знали, то збагнули б, «що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верст проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, — треба тільки стати ближче до козака і населення» [95, с. 108].

«Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народного добродія, мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, соли, наділяв землею… — писав Прохода. — Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного і талановитого генерала… чи ним опанував соціально-божевільний психоз, чи він свідомо грав на струнах цього психозу» [95, с. 108, 109]. І цю людину Петлюра наділив колосальною владою! Головний отаман «безмежно довіряв» своєму фавориту [130, с. 60].

Часу на пошуки відповідей про дивовижну поведінку наказного отамана не було — війна продовжувалась. 16 квітня командування вислало з Луцька частини 1-го і 4-го Сірих полків для ліквідації більшовицького повстання в Кременці. Але до місця призначення сірожупанники не доїхали — повстанців розігнали й без них. Тоді поступив новий наказ — допомогти Січовим стрільцям захистити Шепетівку, на яку з трьох боків перли червоні.

«Приблизно 20 квітня в бою з большовиками Сірі підтримали бойову славу своєї дивізії. Большовики зайняли стацію Шепетівку-Подільську, що між м. Шепетівкою і Судилковим, і гураганним гарматним вогнем обстрілювали Шепетівку-Центральну. З допомогою арматної батареї січових стрільців і бронепотягу-черепахи Сірі зайняли Шепетівку-Подільську і вибили большовиків із Судилкова, давши можливість полкам Січових стрільців з більшою рішучістю повести наступ в напрямку на стацію Хротин; Сірі до вечора того ж таки дня вибили большевиків із стації Красносілка, незважаючи на уперту оборону. Цей удачний бій так вплинув на большовиків, що два полки їхні перейшли на бік Українців, решта ж большовиків була прогнана за річку Случ і на південь від стації Плесна, що було 21 квітня зайняли Сірі» [95, с. 106].

24 квітня на Старокостянтинівський відтинок фронту прибули Січові стрільці. Вони змінили сірожупанників, яких одразу підпорядкували отаману Новоград-Волинської групи Гусаренку. Воєнного щастя під його безкебетним керівництвом сірожупанники не мали, прикро і згадувати ті нещасливі дні.

Головний отаман поставив перед Гусаренком завдання у співпраці із 17-ю дивізією Антона Пузицького звільнити Новоград-Волинський. Гусаренко міг би виконати завдання, якби «умів керувати частиною, більшою од сотні» [95, с. 106].

Хоч штаб Новоград-Волинської групи займав цілий ешелон, у ньому, як здалося Проході, «не було людини, що вміла би як слід читати мапу». Кожні 5–6 годин штаб видавав накази, які суперечили один одному. 24–28 квітня сірожупанники тільки те й робили, що 15 верст наступали, а потім 10 верст відступали. І всі ці «маневри» здійснювались по багнистій місцевості. «Жадної системи в керуванню частинами не було, — зазначав Прохода, — і це привело до того, що ввечері 27 квітня в районі Стрийова — Сусли, в той день, коли большовики збиралися втікати з Новограда-Волинського, а ворожі гармати в Суслах були захоплені одним з Московських Тульських полків, що перекинувся на бік український, відбувся досить серйозний бій між Сірими й Туляками; були втрати з обох боків. Тільки коли від захоплених в полон Туляків Сірі довідалися, що це свої, бій припинився» [95, с. 106].

28 квітня частини Новоград-Волинської групи скупчилися в районі станції Орепа. Надвечір сталася щаслива подія: туляки, напившись, вчинили в селі Колодянка п'яну стрілянину, а «отаман» Гусаренко, що перебував на станції Колодянка, перелякався, похапцем віддав розпорядження на станцію Орепа відступати і, вхопивши телефонний апарат, побіг до паровика, на якому і втік. Більше він не повернувся. Командування групою обійняв командир 4-го Сірого полку сотник Шеллер, який відмінив розпорядження Гусаренка і припинив паніку [95, с. 107].

29 квітня Шеллер поділив новоград-волинський відтинок фронту на бойові ділянки. Відділ 1-го Сірого полку (200 багнетів і 6 кулеметів) під командуванням сотника Балабая (Балобая) зайняв с. Горки. Тут же перебувало і 15 кіннотників, які мали встановити-таки зв'язок з полковником Пузицьким і спільно з іншими відділами сірожупанників і 17-ю дивізією вибити ворога з Новограда-Волинського.

День пройшов в інтенсивній гарматній, кулеметній і рушничній перестрілці. 30 квітня мали брати приступом Новоград-Волинський. Але замість наступу довелося відступати, бо більшовики несподівано вдарили на Шепетівку з боку Бердичева.