Розділ «Безвладдя Директорії»

Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти соціалістичної України. Київ протидії не організував. «Директорія УНР не подавала ознак реальної державотворчої чинності» [96, с. 274]. Вона багатьох розчарувала. Головна команда військ УНР поводилася мляво та сумбурно і свого завдання в боротьбі проти наступу російських частин не виконала. Це деморалізуюче впливало на вояків. Загрожувала небезпека розкладу і безладдя. Єдине прізвище, яке з надією вимовляли козаки, було Петлюра. Чим більше більшовики ганьбили його, тим стійкіше українські вояки ставали в його оборону.

Петлюра ж виявився неготовим до рішучих дій в обороні Батьківщини. Як і Винниченко, він більше розраховував на красномовство і переговори. Тільки Винниченко сподівався порозумітися з більшовиками, які хотіли за рахунок української «пшенички» вирішити гостру продовольчу проблему в Росії, а Петлюра наївно розраховував на підтримку сильних світу сього — Франції та Великобританії. Антанта ж ставку зробила на відновлення «єдіної і нєдєлімої» Росії, а отже, «повернення» України до московської імперії. Керівництво УНР представники Антанти цілком резонно вважали більшовицьким. Насамперед так оцінювали Винниченка і Петлюру.

Всупереч замріяним керівникам Директорії, козаки і старшини Сірої дивізії думали не про геополітику, а про Україну, яку треба було захистити тут і сьогодні. Петлюра був Головним отаманом Республіканських військ, його ім'я підступний ворог всіляко намагався скомпрометувати. Відтак Петлюру треба було боронити і, об'єднавшись навколо його імені, завдати нищівної поразки агресорам.

Все ж Головний отаман, за фахом бухгалтер, ситуації не контролював. Свідченням цього стала анархія, яка смертельно уразила республіку. Населення, принаджене ленінським гаслом «ґрабь наґраблєнноє», з надією очікувало приходу червоних. Жителі Чернігівщини та інших губерній легко вірили більшовицьким побрехенькам.

Ускладнювало ситуацію й те, що повстання винесло на чоло українських військ людей невідповідних, таких, як сотник Палій-Неїло. Хоч був він чоловік ідейний, ще й добрячих людських якостей, та все ж заслабкий. Напевно, з нього вийшов би непоганий курінний. Керувати ж дивізією він просто не вмів. «Мертвонароджений штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини перестав існувати… — засвідчував Василь Прохода. — Полковник Пузицький переконався, що отаман Палій… «тютя», а начальник штабу Морозевич — легкодух, тому перестав там бувати і почав діяти на власну руку, свідомий відповідальності за чинність і життя своїх підлеглих» [96, с. 276].

Налагодити зв'язок з Києвом, як правило, не вдавалося, а коли його встановлювали, діла все одно не було. Добитися від командування «якихось розумних вказівок» виявилося неможливим. У складній ситуації розібратися допомагав командир Лівобережного фронту Петро Болбочан, з яким Пузицький утримував постійний контакт. Але, коли запорожці відступили з Харківщини, і цей зв'язок урвався [96, с. 267].

Несподівано з Києва приїхала сестра Пузицького. Вона оповіла, що у столиці — страшенне безладдя.

— Кожний робить що хоче, — казала вона. — Багато авантюр. Січові стрільці намагалися підтримувати порядок, але вони в місцевих обставинах не орієнтуються, а до того ж населення вважає їх австріяками, хоч вони поповнилися наддніпрянцями. Директорія УНР невідомо що зробила, крім відозв і закликів. Політичні партії без кінця сперечаються між собою. Гетьманські організації та установи скасовано, а на їхнє місце нових не створено. Шириться анархія… Найбільше обвинувачують Петлюру у безладді, що витворилося після повстання. Винниченко та Шаповал також ніби проти Петлюри.

До слова сказати, сестру Пузицький зустрів досить непривітно:

— Тебе ще тут бракувало! Яка лиха година принесла тебе сюди?!

Він на неї був страшенно злий, бо свого часу пішла проти його волі і вийшла заміж за грузина. Антін хотів, щоб сестра знайшла собі пару серед українців. Тепер каялася і сама сестра:

— Внутрішньо він виявився настільки бездушним, наскільки зовнішньо блискучим, — казала вона про колишнього чоловіка Василеві Проході.

Довідавшись, що її грузин намірився їхати в Добровольчу армію, вона розійшлася з ним і, щоб не бути самотньою, приїхала до брата. Але тому було не до сестри…

Коли телеграф прийняв повідомлення, що Запорозький корпус перейшов Дніпро, Пузицький прийшов у штаб полку вкрай розлючений — адже на все Лівобережжя залишилося лише п'ять полків сірожупанників. А тут ще сестра впала на голову.

Без передмов він накинувся на неї:

— Ось що, сестричко! Трохи погостювала, а далі нема чого тобі тут сидіти. Мусиш від'їхати! Люди балакають, що до мене приїхала якась жінка. Тут тепер не до жінок. А ти ще можеш закрутити голову моєму осавулові.

Пузицький мав рацію. Прохода і сам визнав, що в ту гарну струнку і самітну брюнетку з «чудовими очима» можна було закохатись.

— Побійся Бога, Антоне! Що ти говориш? Куди ж я поїду?! Я ж не маю, крім тебе, жодної рідної душі.

— Не до рідні тепер! Їдь туди, звідки приїхала! Ти не мала дівчина, даси собі раду. Сьогодні ввечері від'їздить зі штабу дивізії до Головної команди один старшина. Він допровадить тебе до Києва, а там орієнтуйся як знаєш. Можеш звернутись до Осецького. Він же нас знає.