Розділ «Антін Пузицький»

Достатнього забезпечення 1-й Сірий полк не отримував: вісім його гармат не мали жодного стрільна, бракувало коней, набоїв до кулеметів і рушниць. Це сталося через недовіру гетьманського командування, адже про соціалістичні переконання сірожупанників та їхній, невластивий армії, демократизм знали всі. А росіян лякала висока національна свідомість козаків і старшин, яку трактовано як «шовінізм».

Не було в полку і відповідних приміщень для навчання та касарень. Жили козаки у селян, а це не сприяло утриманню порядку. І все ж внутрішня зібраність і «почуття добровільної карності» у сірожупанників були високими. Лише отаманської вдачі бунчужний Єпіфан Камінський одного разу вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, «чим викликав обурення селян» [96, с. 249].

Життя в полку йшло наперед визначеним порядком. Німці до справ полку не втручались. А от інспектор дивізії генерал Приходько, якого сірожупанники ще у Києві примусили розмовляти з ними українською мовою, все намагався просунути до полку кадрових старшин-росіян. Мовляв, ситуація загострюється: на кордонах зосереджуються червоні частини, а російські офіцери — вмілі, з досвідом, та ще й готові битися проти більшовиків.

— Та невже, пане генерале, в Україні нема українців? Чому обов'язково приймати до нашого полку росіян?

Генерал відповідав, що серед українців дуже мало кадрових старшин, а комплектувати військові частини дозволено лише кадровими фахівцями. Сірожупанники не дискутували, бо знали, що останнє слово буде за ними: остаточну згоду на прийняття нового офіцера давали старшинські збори. Відтак росіяни отримували відкоша. Але вищий командний склад призначався без відома сірожупанників. Під час переїзду дивізії на Чернігівщину він знову змінився. Командиром Сірої дивізії замість полковника Віктора Абази став генерал-хорунжий Федір Васильєв-Чечель, колишній начальник військової школи в Одесі. Він справляв «досить позитивне враження». «Говорив незле по-українському. Видно було, що хотів піти по лінії пропозицій сірожупанників, по лінії створення правдивої української військової частини», — таким залишився генерал у пам'яті ад'ютанта начальника штабу дивізії Миколи Бутовича [7, с. 31].

Начальником штабу став генерал-хорунжий Іван Піонтковський. «Тримався (він) офіційно. Був замкнений у собі, і тяжко було його розпізнати», — зазначав підпоручник Бутович [7, с. 31].

До 1-го Сірого полку, де служив Василь Прохода, новим командиром призначили Антона Пузицького. 2-й полк очолив полковник Локощенко, 3-й — полковник Мазуренко. На своїй посаді залишився тільки Віталій Гудима, командир 4-го полку.

Приїхав до штабу і сотник Морозевич, який під час війни закінчив курси Генерального штабу російської армії. Одружений він був на дочці «артільного батька» Миколи Левитського, популярного в Україні кооператора.

«Звісно, старшини й козацтво… до нового начальства поставилися з недовір'ям, як з недовір'ям ставилися до цілої політики гетьмана, добачаючи скрізь виразну проросійську політику», — зазначав Микола Бутович [7, с. 31]. Петро Ґанжа заявив, що зустрічати нового начальника не піде. Отож Василь Прохода вирушив на станцію лише з козаком.

Пузицький бадьоро вискочив з особового вагона, де їхав разом з німцями, проти яких ще недавно воював на Південно-Західному фронті. Був він середнього зросту, кремезний, енергійний, обличчя владне, з грізним поглядом, ніс задертий догори. Прохода одразу впізнав нового командира — хоч і ніколи не бачив його. Підійшовши, відрапортував:

— Пане полковнику! Полковий осавул хорунжий Прохода прибув у ваше розпорядження. Полковник Ґанжа прохає вибачити, що не зміг вийти вам назустріч, бо захворів.

— Доброго здоров'я, пане хорунжий! — відповів українською мовою Пузицький. — Коли це сотник Ґанжа захворів?

— Ще вчора, пане полковнику!

Пузицький мав рацію, називаючи Ґанжу сотником, адже той був капітаном російської служби, а за час служби в дивізії його, як й інших сірожупанників, до нового звання не підвищили. Полковником підлеглі називали його за посадою, а не за військовим чином. Так було і з Проходою: у полку його величали сотником, а він поки вище хорунжого не стрибнув.

— Ви що, самі? — здивувався Пузицький. — А хто візьме мої речі?

— Ось козак, пане полковнику. Він їх забере.

— А де бричка з кіньми? Чи, може, пішки підемо?

— Так, пане полковнику. Тут недалеко, а коней ми не маємо…

— Чому це вас, хорунжого, правдоподібно з резерву, призначили полковим осавулом? — раптом запитав Пузицький. — Хіба в полку нема кадрових старшин?