Розділ «Доля родини Омеляна Проходи»

Омелян Хомич Прохода народився 15 серпня 1893 року на Кубанщині. Навчався професії у шевця, врешті і сам став вправним майстром. Як пролунали громи Першої світової, юного кубанця покликали до війська. Вірою і правдою захищав він царя і «отєчєство». До австрійського полону потрапити не поталанило, тож шлях до національного самоусвідомлення Омеляна був довший, як у Василя.

Омелян Хомич одружився на новоданилівській селянці Софії Антонівні Романенко. Нажив з нею чотири доньки — Надію (29.07.1920), Олександру (14.10.1922), Марію (11.09.1925) і Галину (5.05.1927). Пізніше прийняли в родину ще одну дівчинку — Наталку.

Чи з ідейних міркувань, чи намагаючись врятувати родину, але Омелько став активістом «комбєда» і секретарем сільради. Та довіри у ҐПУ все одно не заслужив — бо листувався з «братом-петлюрівцем», тобто не порвав стосунки з «ворогом народу». І хоч він все ж попросив Василя більше не писати йому, щоб не наражати сім'ю на небезпеку, було вже пізно — довелося-таки Омелянові пізнати і «чорний воронок», і тюрму. Сталося це орієнтовно 1936 року. Звинувачення було стандартне — шпигунство на користь іноземних держав. Підставою стало оте листування.

Софію Антонівну відразу вигнали з роботи як дружину «ворога народу». І зосталась вона з чотирма дітьми без засобів до існування. Добре, що родичі порозбирали дівчат, врятувавши їх від голодної смерті.

Омелянові все ж поталанило: 1938 року Єжова змінив Лаврентій Берія і з тюрем почали випускати невинних жертв шпигуноманії. Повернувся додому й Омелян — щоправда, з вибитими зубами.

1941 року Омеляна як «потенційного ворога народу» до Красної армії не взяли. Невдовзі нові окупанти України вивезли його до Німеччини. Тут йому пощастило зустрітися з дочкою Галею. Нарешті зміг він обняти і брата Василя — вперше від 1914-го! 30 років не бачилися вони! Але зустріч ця була короткою й останньою — Омелян чекав «визволителів», а Василь мусив від них тікати на Захід. Коли совєтські війська прийшли в Німеччину, Омеляна мобілізували до їхніх лав шити чоботи офіцерам. Після війни він повернувся в Оріхів. Невдовзі захворів на гепатит, але звільнення від роботи не отримав. Через відсутність стаціонарного лікування він і помер 28 серпня 1948 року.

Його дочка Надія під час Другої світової була на фронті. Працювала фельдшером. Можна уявити, через які жахи вона пройшла. Мабуть, ще довго їй ввижалися відірвані руки, ноги і голови, стогони та крики болю… 1956 року вона працювала у військовому шпиталі в Угорщині, яка повстала проти совєтської окупації… Після звільнення в запас очолила медичний пункт на Запорізькій сільськогосподарській науково-дослідній станції. Заміж не вийшла. Дітей не мала. Відлетіла у засвіти 21 липня 1999 року. Похована в Оріхові біля батьків (мама померла 4 листопада 1973 року).

Другу дочку Омеляна і Софії, Олександру, під час війни разом з молодшою сестрою Галиною (Ганною) вивезли до Німеччини. Працювали разом на заводі Маннесмана. Після того як американська авіація розбомбила завод і пошкодила огорожу, Олександрі вдалося відвезти неповнолітню Галю в село та влаштувати в німецькій сім'ї робітницею. За цей «злочин» вона потрапила до концентраційного табору Равенсбрюк. Пробула тут до кінця війни. Коли охорона табору втекла, Олександра перебувала у стані дистрофії. Ледь вижила.

Лише 1954 року Олександра взнала, що її дядько Василь перебуває в таборах Воркути. Він довго не писав, щоб не зашкодити «політрепутації» свого молодшого брата. Хто ж знав, що той уже шість років як помер.

Олександра не залишилася байдужою до долі батькового брата. 13 грудня 1955 року вона звернулася до Головного військового прокурора СССР із проханням звільнити Василя Проходу. А наступного року, коли Василь Хомович вертався з Воркути через Закарпаття в ЧСР, зустрілася з ним у Чопі. Ще раз обняти племінницю старий вояк зміг аж через 6 років — у серпні 1963-го на Закарпатті.

Олександра закінчила медичний факультет Ужгородського університету. Деякий час працювала в Закарпатській області, очевидно в румунському селі, бо мусила вчити румунську мову (її називали «пані аптекар»). Згодом переїхала в м. Молочанськ Токмацького району Запорізької області. Працювала психіатром. А як чоловік вийшов у відставку, разом з ним переїхала у Бахчисарай. Влаштувалася на станції швидкої допомоги. Дітей не мала. Чоловік — полковник у відставці Іван Бровічев — помер 7 січня 1998 року, а Олександра — 14 грудня 2006 року.

Третя дочка Омеляна Марія під час війни жила з матір'ю і сестрами в Оріхові. Коли німці відступили, влаштувалася ливарником на заводі сільського машинобудування. Відливала гільзи для гармат, а після закінчення війни — гільзи для тракторних двигунів. Потім працювала маляром у цеху фарбування продукції — причіпних кормороздавачів. Заміж вийти не встигла, бо її суджений загинув на фронті. Від нього мала сина Володимира, який народився 29 жовтня 1945 року. Померла 1 серпня 2006 року. Похована в Оріхові біля батьків.

Наймолодша дочка Софії Антонівни Галина народилася 5 травня 1927 року. А Омелян чекав на сина. Коли ж дізнався, що народилася знову дівчинка, у розпачі декілька днів не підходив до неї. Та врешті змирився.

Взагалі родина Омеляна була дружною, батька шанували всі.

Коли він приходив з роботи і сідав за стіл, то дочки змагалися, хто першою подасть батькові ложку.

Галі ще не було і п'яти, як почався Голодомор. Сім'я тоді ледь вижила. Всі аж попухли з голоду (Галина так до кінця життя і не оговталась від того страху — їй весь час здавалося, що завтра може не стати хліба).

1942 року Галину разом з Олександрою вивезли до Німеччини.

Після того як табір, де вони жили, потрапив під бомбову атаку, старша сестра переправила її в сусіднє село. Там Галя працювала помічницею на млині. Наприкінці 1944 року за те, що підробляла хлібні картки і носила хліб полоненим червоноармійцям, потрапила до тюрми міста Бремен. Під час слідства її били, тож вона, дитина, підписала все, що від неї вимагали.

Чекала на страту. Та доля усміхнулась їй крізь ґрати. В цій в'язниці перебував, здається, італійський військовополонений, теж працівник млина. За ним приїхали родичі й викупили, а заодно і Галю. Її вивели за браму і залишили одну — мовляв, тепер має сама про себе подбати. Вона поїхала до власниці млина, і та прийняла її, бо раз із в'язниці випустили — значить, невинна. Пропрацювала до кінця війни.