Томас прокинувся від того, що вітер шмагав по обличчю, шарпав за волосся й за одяг. Відчуття було таке, наче невидимі руки хотіли їх зірвати з нього. Ще не розвидніло. Було холодно, і Томас тремтів усім тілом. Він підвівся на ліктях і ледь роздивився скулені постаті товаришів — на вітрі простирадла туго обліпили їхні тіла.
Простирадла.
Застогнавши, Томас скочив на ноги — якоїсь миті вночі з нього зірвало простирадло, і воно полетіла геть. При такому вітрі його могло віднести миль на десять.
— От гниляк, — пошепки вилаявся Томас і сам себе не почув через завивання вітру. Згадав сон… а чи сон це був? Можливо, спогади? Так, швидше за все. Він зазирнув у минуле, коли з Терезою вони ще дітьми навчалися телепатично спілкуватися. Від туги стиснуло серце, посилилося почуття провини через те, що Томас — частина проекту «БЕЗУМ». Він погнав тяжкі думки геть, зусиллям волі замкнув у дальньому закутку підсвідомості.
Томас поглянув на чорне небо і судомно зітхнув, згадавши, як зникло сонце в Глейді, як почався кінець. І жах.
Незабаром здоровий глузд узяв гору над емоціями. Вітер. Прохолода. Буря. Наближається буря.
Хмари.
Збентежений, Томас спершу сів, а тоді ліг і згорнувся калачиком. Холод не завдавав незручностей, просто така погода разюче контрастувала зі спекою, до якої глейдери встигли звикнути. Томас іще трохи попорпався в спогадах, які зринули останнім часом. Можливо, це затяжний ефект Переміни? Можливо, потроху повертається пам’ять?
Томас хотів і не хотів згадати все — дізнатися, хто він і звідки, він боявся прихованої правди про себе. Про свою роль у подіях, які привели їх сюди, які втягнули його друзів у такі випробування.
Страшенно хотілося спати. Під безперервне ревище вітру у вухах Томас нарешті поринув у забуття, і цього разу йому вже нічого не снилося.
Прокинувся він на зорі, й у сіренькому світлі показалися густі хмари, а нескінченний пустельний пейзаж набув ще похмурішого вигляду. До міста залишалося всього кілька годин ходу. Будинки і справді були величезні: верхівка одного з них губилася в тумані. Розбиті вікна, наче голодні роти, вищирилися зубами — уламками шибок, — готові схопити їжу, яка може залетіти з вітром.
Поривчастий вітер не слабшав; від пилу обличчя наче вкрилося корою. Томас провів рукою по голові — волосся злиплося.
Більшість глейдерів уже повставали й обговорювали раптову зміну погоди. Та голосів Томас не чув — їх заглушувало виття вітру.
Підійшов Мінхо. На ходу він сильно нахилився вперед; одяг прилипав до тіла.
— Нарешті ти прокинувся! — крикнув ватажок на повен голос.
Томас продер очі й піднявся.
— Звідки хмари? — крикнув він у відповідь. — Ми ж у центрі пустелі!
Глянувши на купчасті хмари, Мінхо знову подивився на Томаса і, присівши поруч, крикнув йому просто на вухо:
— Ну треба ж і пустелю полити колись. Їж хутенько, будемо чалапати далі. Якщо пощастить, встигнемо сховатися в місті й не намокнемо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Той, що біжить лабіринтом. Випробування вогнем» автора Джеймс Дешнер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 23“ на сторінці 1. Приємного читання.