Розділ «50»

Безрукий погодився.

— Виходить, що так, — мовив він. — Хоча не знати, як би воно сталося, коли б не пані Орися. Гадаю, гадючка Стійкої була набагато краще підготовлена...

— І якби не ви, Леве Львовичу! Вражений вашою реакцією!.. Я помітив, деякі туристи встигли зняти на камери цю феноменальну ліквідацію змії мага! Мушу їх знайти! Кров з носа!..

— Нам просто пощастило, що гадюка мага не витримала паузи і кинулася в необдуману атаку на голуба... — виявив скромність Безрукий.

— Видно, Чортополох не встиг її попередити, що ви тренер з «бойового гопака»! — зареготав вундеркінд і заробив осудливого погляду матусі.

Ганнуся, упоєна цілющим гірським повітрям, заснула на руках Марі. Смерічки їй співали колискову. А мала крізь сон усміхалася, змахувала рученятами, наче була голубкою і летіла. Бабуся Гелена виразно зиркнула кілька разів на годинник, певно, втомилася...

— І все-таки: хто в кого вселився? — не заспокоювалась Люба. — Що тепер з цими... — дівчина задумалась, як краще назвати ще донедавна запеклих ворогів, — героями? — З інтонації можна було здогадатися, що герої без лапок. І правильно: бо хто поважає ворога, той цінує себе.

Лев глянув на трошки вже стишену, подобрілу Марі. Поглядом вручив їй слово.

— Вони в психіатричній лікарні, — повідомила хвиляста лікарка. — У Зоряни, Наума і Борислави — дисоціативний розлад. Тобто роздвоєння особистості. Зоряна поводить себе, як середньовічний суддя, карає всіх підряд згідно із законом. Наум каже, що він війт. Його манія — оборонні мури міста. Все укріплює та припасовує, наче жде якої навали. Борислава товчеться ночами у пошуках крові, бо бачить себе воскреслим з домовини упирем... Так що все зрозуміло, який привид у кому сидів...

— А Ярема?..

— А Ярема від Зоряни не відходить. Щодня приносить ласощі, молиться на неї, просить згадати його і повернути колишнє щастя... А вона щодня засуджує нещасного до смертної кари за перелюб... Так що Лавник уже не раз воскрес... Якщо чесно, мені його шкода... Ходить за мною, кається, обіцяє золоті гори, лише б я йому повернула кохану... А я не Бог. Потрібен час, щоб вигнати з її голови спогади, якими наслідили там привиди. І душу очистити від енергій минулого... Не так усе просто...

Сонце стояло на вершині гори і милувалося краєвидами. Сипало теплом додолу пригорщами, не шкодувало сил... Бачило сонце безліч світів, гріло істот на будь-який смак, а людей любило найбільше. Напевно, тому, що люди вміють дивувати... Іноді таке можуть утнути, що хоч бери і втікай з неба від сорому, а іноді... так приголублять, приласкають, зігріють любов'ю, що хочеться завмерти і світити лише людям, нікому більше!.. Хай простить їм Бог за егоїзм...

Мусило сонце спускатися з гори, хоча страх як не хотіло!.. Час підпирав, вечір з полонини підкрадався, а світило не могло відвести очей від компанії біля водоспаду. «Будь що буде! — вирішило. — Трішки підожду!..» Бо за стільки віків сонце добре навчилося читати людей. А безрукий велетенський чоловік, схожий на хижого лева й водночас на наївне дитя, щось зараз та й витворить. Чудово-безглузде, світло-темно-кольорове, заземлено-небесне! «Чесно! — вигукнуло сонце, аж луна пішла горами. — Щоб я з цього місця не встало!..» — бовкнуло. І захвилювалось. «А якщо дива не буде?» — злякалося.

Як це дива не буде?! Безрукий і нудьга?! Та ніколи!..

Лев піднявся над столом, як чорна хмара над горами. Прибрав поважності. Став пихатий, як місяць у часи своєї пузатості...

— Так що, найрідніші мої, під час спецоперації зі звільнення душі Львова ви бачили виставу, так би мовити, зі сцени. А я вам розкрив, у силу своєї щирості і відвертості, те, що коїлося за її лаштунками! — виголосив Безрукий.

Сонце з радості підскочило і заплескало променями.

— І як тебе тепер за щирість і відвертість покарати? — запитала Марі.

— Ви глядачі, вам і вирішувати, — відповів Лев. — Можна оваціями...

Запала мовчанка.