Розділ «43»

— Котра година?.. — запитав Борис.

Дядько навів такий-сякий фокус на вундеркінда, зміряв його від підошов до неслухняного чубка і доступно пояснив:

— К-коли я почав — б-була половина, а к-коли допив — с-стала година... Ги-ги-ги!.. Врубав?..

— Ні... — признався геній.

— Т-тобі треба г-години?.. — Дядечко голосно гикав. — Й-йди так... Що в-вона т-тобі дасть... — повчав, — т-та година?..

— Дійсно... — До геніального чуда з ботанічного саду нарешті дійшло, що для того, аби зайти до Люби, година йому не потрібна... Погнав...

— Х-хоч би подякував, хам... — пожалівся чоловічок місяцю, який аж сполошив зірки своїм божевільним реготом. Дуже тішився місяць, коли людей брав блуд і вони виглядали, як ляльки, що переплутали роль... І від тієї безпомічності ставали блазнями...

Борис тиснув на дзвінок, і його від страху тіпало. Ще ніколи він не був удома у Люби і не бачив бабусі Гелени, яка у його «ботанічній» голові уявлялася ще крутішою за матусю. Юний геній ще не встиг покласти на себе святого хреста, як двері відчинилися... Схвильована сухенька бабуся зовсім не виглядала на схиблену на цифрах фурію...

— Пані Гелена?.. — запитав Борис, копіюючи ввічливість із фільмів про джентльменів.

— Заходь. Ти чого трубки не береш?.. — оригінально привіталася бабуся, яка вперше побачила залицяльника своєї внучки.

— Я на незнайомі номери не відповідаю... — відбився юнак.

Пані Гелена махнула рукою: мовляв, кого я питаю, і подибала на кухню. На ходу призналася:

— З телефону Люби я дзвонила...

Борис прикусив губу.

— Вибачте, — промимрив. — Я мобільний забув удома...

— То чого брешеш?

— Вирвалось... — Юнак почервонів. — Від хвилювання...

— Буває...

— А що сталося?..

— Любі зле... — Бабуся приставила закарлюченого пальця до губ. — Чуєш?..