Розділ «43»

— Біжи до своєї Люби, невдячний!.. — Мама вдала, що образилася. — А я зараз спокійно подивлюся хокей. У записові. Скільки я вже шикарних матчів пропустила через цю науку! Якби ти знав, малий!..

Борис так утікав із дому, що забув мобільний. Повертатися не хотів. Це була погана прикмета. Він знав матусю. Вона за секунду могла перевернути все з ніг на голову, змусити земну кулю обертатися в протилежний бік. Ризикувати не хотів. З ким, з ким, а з матусею — не наважувався...

Знову зайшов у той-таки магазин.

— Уже з'їв? — здивувалася дівчина за прилавком.

— Яке там... Мама повернулася...

— Ясно. Батон, майонез, молочна ковбаса, кефір?.. — кинула здогад.

— Так точно... — Юнак свердлив симпатичну продавщицю своїми ботанічними окулярами.

— Щось іще? — знітилася дівчина.

— А можна від вас вийти непомітно? — ткнув пальцем на підсобку.

— Що-що?

— Розумієте... — затинався Борис, — за мною женеться одна добра фея, щоб нагодувати мене своїм чудодійним борщем...

Дівчина неоднозначно похитала своєю голівкою, розвела руками, мовляв, дурню і чорт дорогу дає, оглянулась, чи немає свідків. У магазині шпигував лише протяг.

— Дивак... — виснувала продавщиця і випустила смішного юнака в окулярах через підсобку.

Мудрагель одразу шмигнув за ріг будинку, щоб бути недосяжним для вікон власної квартири, бо матуся точно за ним слідкує... Він це знав напевне, як і те, що бідолашній дівчині за прилавком через декілька хвилин буде непереливки, їй доведеться збрехати, що нікого не бачила, виправдовуватися, що вона не нишпорка, не слідкує, куди йдуть клієнти, бо в неї купа роботи і без того, і привселюдно вислухати матусині повчання, починаючи від неналежного виконання службових обов'язків, прав споживачів і закінчуючи квантовою механікою, бо все на світі — енергія... Також юний геній не сумнівався, що матуся здогадалася, що він дав драла через службовий вихід, проте це її цікавило менше, аніж словесна розрядка хоч перед якоюсь аудиторією... Така вже вона була — нестерпно-наукова, і хоч-не-хоч, з цим треба було миритися, аби забезпечити собі кволенький, нужденно-убогий, але спокій...

«Бідна дівчина, — пожалів подумки Борис продавщицю, — отака-то розплата за доброту... І наївність... Ну, нічого, переживе, завтра забіжу до неї, занесу цукерки... Ті, що матуся притягла з Праги... — заспокоював він своє сумління. — Бо мамин повчальний монолог — це дрібка гіркоти у порівнянні з тим, що твориться у моїй розбурханій якимись невідомими страхами душі...»

Присів на лавці через три будинки. Апетит зник, але Борис з'їв усе. Насилу напхав примхливого шлунка батоном з молочною ковбасою, политою майонезом. Утрамбував кефіром... Щоб знав на майбутнє шлунок, що легко цькувати Бориса ненаситним черв'яком, коли все добре... А ти поїж через силу, коли душу хтось стискає обценьками, еге ж?..

Під заздрісне ковтання слинки голодного місяця Борис доплентався до під'їзду Люби. Перестрів жіночку з пухнастою зачіскою у короткій спідничці, запитав, котра година. Замість відповісти жінка сховала голову в плечі, стала горбатенькою, до якої не чіпляються, і спішно втекла... «Невже я такий страшний?.. — подумав вундеркінд і ще більше розстроївся... — За що мене тільки Люба любить?.. Чи не любить?.. Може, їй лише потрібно адреналіну, таємниць, привидів, а він просто привід?.. А завтра вона йому скаже «бай-бай», дорогий друже?.. Чи як?..»

Зіперся на стіну... Чекав... Був схожим на безкровну жертву, що тікає від упиря, що переплутав годину, завчасу виліз із своєї замаскованої десь у підвалі домовини і тепер жде опівночі... Щоб оклигати, набратися сил пити кров...

Люба не виходила... Як на зло, весь світ Бориса оминав — ані людини тобі живої, ані привида, Боже помилуй... Ніби душа Львова вже вмерла і з собою у могилу забрала містян.

На вундеркіндові тихі молитви посинілими від безкрів'я вустами двері під'їзду скрипнули, але звідти замість жаданої коханої виповз, мов тхір з нори, підстаркуватий дядечко, який тримався на ногах лише тому, що свій хисткий шлях долав по стіні.