Розділ «7»

«Я ж тут живу!» — закліпав хлопець.

— Але й не твій! — спробував огризнутись. — Я теж тут живу, і дах, він же для всіх, і я можу… — Хлопець, недоговоривши, здувся. Що він, у біса, може? Що він узагалі хотів сказати?

Її першим пориванням було піти геть. Однак уже за мить дівчина передумала. Хвиля обурення затопила груди: це її дах, це він їй заважає, а не вона йому, тож нехай сам забирається! Вона зняла шапку та неусвідомленим порухом розправила руками рудувато-каштанове волосся.

Марк вийшов з-за надбудови, проте не наближався, зніяковіло розглядаючи дівчину. Її слова про дах (і ще більше — її зверхній тон) розлютили його, проте хлопець не бачив сенсу зчіплятися. Помовчавши, він промовив спокійніше:

— Пробач, якщо я тобі заважаю… тобто ти тут крутилася, а я…

— Я танцювала. — Вона труснула дротами з навушниками-крапельками на кінцях.

— О’кей, ти танцювала. І я не хотів заважати. Просто вчора мені подарували телескоп, а сьогодні безхмарна ніч, тому…

— Ніч не безхмарна.

Марк задер голову та прикусив губу. Над будинком повзла глуха сіра хмара, зір не виднілося.

— Ну майже безхмарна! — Він сердито махнув рукою. — Коротше: мені подарували телескоп, і я хочу спробувати навести його на одну з планет.

Дівчина раптом збагнула, якими безглуздими були її попередні фрази. Зашарілася, знову подумала про те, щоби піти, та не рушила з місця. Були нюанси. По-перше, невисокий товстуватий хлопчак із зеленкувато-сірими очима викликав дивне почуття цікавості. По-друге, він сказав, що в нього є телескоп, крізь який можна (напевно, можна, так?.. вона ніколи не бачила телескопів) подивитися на зорі. По-третє, дівчина впізнала його. Перед нею Малюк Мордор із 8-А! Упродовж двох минулих тижнів він почергово бачив дві смерті. Дехто говорив, що Мордор не лише бачив, але й доклав до них руку, та дівчина в таке не надто вірила. Подумати тільки: дві людські смерті! Найбільшим мертвяком, якого їй доводилося бачити зблизька, був хом’ячок Марти, її однокласниці й відносно близької подруги, та й той здох від старості — нічого, блін, цікавого. Її бабусі й дідусі були порівняно молодими, ніхто з родичів умирати не планував, а маленька однокімнатна квартира не дозволяла тримати вдома тварин, щоби зрештою спостерігати за тим, як вони помирають.

Високо задерті краєчки брів повільно опустилися.

— У тебе справді є телескоп? — голос поки що залишався наїжаченим.

— Він он там. — Марк махнув рукою за спину. — Хочеш глянути?

Вона подумала, що, певна річ, хоче, проте з губів злетіло категоричне:

— Ні.

Марк сконфужено потупився.

— Ну добре, — знизав плечима. — Як хочеш.

Розвернувся та пішов.

«Ти куди? — Краєчки брів знов задерлися. — Я не те мала на увазі!»