Розділ «76»

— Ну, через те, що ваша дружина, типу… е-е-е… почала з’являтися.

— Ні, ні! — Він рішуче мотнув головою. — Я нікого не любив так, як Софійку. І після того першого випадку я бачив Анну ще лише раз, уже в будинку, не в підвалі, десь за рік чи півтора. Соломія встигла сховати її, заштовхала до підвалу й зачинилася зсередини. На розпитування теща не відповіла ні тоді, ні згодом. Повністю проігнорувала мене, і я знову переконав себе, що все це сон. Тобто я відчував, що не спав, здогадувався, що мені не приверзлося, але мусив за щось чіплятися. Я на власні очі бачив, як Анну ховали. Розумієш? Я пам’ятаю, яким страшним було її обличчя в труні: все в дрібних цятках від крововиливів, із сіткою синіх вен під очима. — Ярмуш закусив губу й прикрив очі, та вже за мить звів голову. — Згодом Софія кілька разів запитувала у тещі, коли прийде її мама. Запитувала не при мені, але я чув… це було жахливо, та я однаково вважав за краще ховати голову в пісок. Це дуже складно, розумієш? Я не вірив і не вірю в привидів. А тому легше було переконати себе, що це все марення.

Хлопець зміркував, що чоловік міг покинути дочку з якихось інших причин, ніяк не пов’язаних із тим божевіллям, яке коїлося довкола Соломії Соль, а відтак говорити про них не зовсім доречно, та все ж поцікавився:

— Тоді чому ви пішли?

— Софія… — Ярмуш видав горлом той самий клекітливий звук, який Марк чув під час розмови телефоном. — Я дуже сумував за Анною. Навіть через десять років після того, як вона пішла, я не почувався краще. Стало геть погано, коли Софія припинила спілкуватися зі мною. Не буду стверджувати, що це через тещу, мабуть, я сам винен, проґавив момент, коли дочка почала дорослішати. Словом, Софія різко віддалилась. Я буквально перестав існувати для неї. І з горя запив. Невдовзі втратив роботу… — Чоловік раптом скинув руки в захисному жесті. — Тільки ти не подумай, не через алкоголь. Я в дев’яностих викладав фізику в медколеджі й давно хотів піти. Мені здавалося, що половина тодішніх учнів була хворою на сказ: нікого нічого не цікавило, жодної поваги до старших, жодного потягу до знань, лише тупа віра в те, що гроші все вирішать. Хоча це не основне. Я покинув ту роботу, бо Соломія почала вимагати у мене труп.

Марк вирячився.

— Чий труп?

— Будь-чий. Наприкінці дев’яностих вона просто здуріла: щодня діставала мене, благала, погрожувала, вимагала, щоб я… зараза, не знаю навіть, як пояснити… роздобув їй мертвяка. Украв, притягнув із моргу. Будь-якого, аби тільки не понівеченого. У дев’яностих студенти, які навчалися на лікувальній справі, двічі на рік ходили на розтин до міського моргу, і я часто супроводжував їх. Просто наглядав. І в мене були в морзі знайомі патологоанатоми. Теща вважала, що дістати небіжчика — це як до магазину по м’ясо піти. Ну, і ти ж розумієш, я не міг це так облишити. Одна річ, коли тобі сниться померла дружина, за якою постійно сумуєш, і зовсім інша, коли твоя теща пошепки просить тебе присунути додому мерця. Ця відьма жила зі мною під одним дахом, перебрала на себе виховання моєї доньки. Звісно, я почав допитуватися. Тобто ні. Не так. Я сказав, що вона хвора та що їй варто сходити до психотерапевта. От тоді вона вперше розповіла. Спробувала все пояснити. — Його погляд затуманився. — Це довга історія.

— Я хочу її почути. Будь ласка.

Ярмуш невдоволено покректав.

— Ти знаєш, ким був чоловік Соломії, Аннин батько?

Марк заперечно мотнув головою.

— Ні.

— Ну, хоча б щось, — Семен невесело всміхнувся, — я би здивувався, якби ти до такого докопався. Ім’я Соломіїного чоловіка було Яків. Яків Ве´славович Соль. Він умер, коли Анна була приблизно твого віку. Усе, що мені відомо про Веслава, я почув від дружини, хоча вона сама більшість із цього почула від матері, від Соломії тобто. Це я до того, що ти мусиш розуміти: насправді все могло скластися по-інакшому. Часи тоді були такі, що матір не завжди могла розказати правду навіть рідній доньці. Та це несуттєво. Треба, щоб ти загалом уявляв, хто такий Яків Соль, бо з ним багато пов’язано в цій історії. Батько Якова, Веслав, мав польські й фінські корені, але народився в Росії та лише на початку століття переїхав до Києва. Веслав брав участь у Першій світовій, навіть якийсь орден отримав, але після війни вирішив не повертатися до Росії: залишився в Польщі й одружився з полькою. У двадцятих роках народився Яків. У тридцятих полька раптово померла, і Веслав із маленьким Яковом повернулися до Києва. Повернулися невчасно — якраз у розпал сталінської м’ясорубки. Веслава відразу репресували як ворога народу, а десятирічного Якова віддали до дитбудинку. Про Веслава більше ніхто не чув. Малий також натерпівся від совєтів, але зміг вивчитися та зрештою став фізиком-теоретиком, спеціалістом із загальної теорії відносності. Усередині шістдесятих у Києві заснували Інститут теоретичної фізики, і Яків влаштувався туди на роботу. Анна запевняла, що в ті роки Яків був зіркою першої величини, що окремі його статті навіть за кордоном передруковували, хоча я в те не надто вірю. З того, що я знаю, Яків писав переважно про час і простір, а в п’ятдесятих чи на початку шістдесятих теорією відносності практично ніхто не займався. Астрофізики тоді ще не вміли зазирати так далеко в космос, щоб висновки теорії згодилися б хоч на яке-небудь практичне застосування. Проте Якова практика не цікавила, він був чистим теоретиком і працював над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна.

Семен Ярмуш затих і глянув на Марка. Чоловік двадцять років пропрацював учителем і усвідомлював, що школяр, майже напевно, не зрозуміє й половини з того, що він говоритиме. Він м’яв пальцями нижню губу, міркуючи, що можна викинути без шкоди для змісту.

— Ну, дивись. Ейнштейн сформував систему рівнянь, які показують, як гравітація впливає на простір і час, і які стали основою загальної теорії відносності — власне, ці рівняння і є загальною теорією відносності. Цю систему можна використовувати і для аналізу одиничного об’єкта, і для опису всього Всесвіту. Із рівнянь Ейнштейна можна чимало дізнатися про Всесвіт, але проблема в тому, що вони мають багато розв’язків. Не безліч, але й не один. Це тому, що розв’язки не завжди описують об’єкти, які реально існують, іноді вони описують об’єкти, існування яких не суперечить законам фізики, проте яких у реальності може й не існувати. Розумієш? — Марк кивнув. — Деколи ці розв’язки бувають дуже екзотичними. Тобто вони описують об’єкти, які, на перший погляд, здаються абсолютно неможливими чи фантастичними. Потім, коли ці об’єкти знаходять у природі, вчені страшенно дивуються. Наприклад, колись таким екзотичним розв’язком була чорна діра: її існування є прямим наслідком рівнянь Ейнштейна, хоча до кінця шістдесятих років чорні діри вважали гіпотетичними об’єктами. А тепер нам відомо, що космос буквально всіяно ними — від зовсім маленьких до велетенських, чия маса перевищує масу нашого Сонця в мільйони разів. Іще одним таким об’єктом — може, ти чув — є кротові нори. Це гіпотетичні короткі тунелі, що тягнуться не в просторі, а крізь простір, з’єднуючи між собою точки, які насправді віддалені мільйонами світлових років. Коротше, — Ярмуш махнув рукою, — Яків морочився з ейнштейнівськими рівняннями для гравітації, намагаючись через них осягнути природу простору та часу.

Чоловік перевів подих, глянув на чашку з кавою, проте не торкнувся її.

— Анна цього вже не знала. Хоча, можливо, й знала, але мені не розказувала. Я вперше почув цю історію від Соломії. І до твого дзвінка вважав її розповідь маячнею, — гмикнув Ярмуш, досі не впевнений, що змінив думку. Хіба не може цей шмаркач із зеленими очима й не по-хлопчачому довгими віями виявитися таким самим божевільним, як він? — Коли теща вдруге затнулася про небіжчика, я припер її до стінки та примусив усе пояснити. Вона розповіла, що в другій половині шістдесятих її Яків завершив роботу над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна. Яків зробив кілька дивних висновків, зокрема заперечував плинність часу. Я не пам’ятаю подробиць розмови, але йшлося про те, що плин часу — це ілюзія, що час — це лиш одна з координат, дещо відмінна від решти, чотиривимірного часу-простору. Якову не подобалася аналогія річки, що тече, він уявляв простір-час застиглим безкінечним озером.

Семен не зауважив, як напружилось обличчя хлопчака, що сидів навпроти. Марк пригадував розділ «Замерзла річка» із книги Браяна Ґріна: чоловік слово в слово повторював висновки британця.

— Соломія говорила, що Якову таки вдалося її переконати, вона повірила, що це не час пливе, а ми рухаємося в часі, від точки до точки, так само, як переміщуємось у просторі, та поза тим було ще одне дивне твердження, зумовлене рівняннями Якова. Його розв’язок передбачав існування в товщі цього безкінечного озера аномальних часо-просторових бульбашок. Розв’язок, певна річ, не доводив, що такі бульбашки насправді існують, але, нехай так, їхнє існування загалом виглядало не більш неймовірним, ніж існування чорних дір. Ніщо у природі не забороняло їм існувати. — Семен Ярмуш поклав ложечку на блюдце та сфокусував погляд на підліткові. — Ти, мабуть, нічого з цього не зрозумів.