Розділ «76»

— Ну, так, це я знаю. Мені цікаво, ким вона була поза тим.

Офіціантка принесла каву. Поки Ярмуш додавав цукор, хлопчак підсунувся ближче й ненароком вдихнув його віддих. Марку не сподобалося, як чоловік пахнув. Запах нагадував хімічний кабінет на другому поверсі 15-ї школи. Або навіть гірше — хвору на рак Бібі за кілька тижнів до смерті.

— Нічого особливого. — Семен розмішував цукор і промацував поглядом Маркове лице. — Соломія народилася та виросла в Києві, під час війни з матір’ю виїхала до Рязані. Згодом повернулася та вийшла заміж. 61-го народилася Анна. Наприкінці шістдесятих чоловіка Соломії репресували, в тюрмі він захворів і помер. Соломія мала тітку в Рівному, та допомогла їй знайти роботу, тож на початку сімдесятих Соломія з Анною переселилися до Західної України. Ми з Анною познайомилися 85-го, через місяць після того, як я повернувся з армії, з Афганістану. За рік ми одружилися. Квартиру мені дати не встигли, тож ми всі втрьох жили в будинку на Воровського. З кінця дев’яностих я з нею не спілкувався. Бачив раз чи двічі, але ми не розмовляли. — Його очі були водянистими, вибалушеними та якимись наче зжовклими, хлопець мимоволі намагався вивернутися з-під їхнього погляду, проте не міг. — Це те, що ти хотів дізнатися?

— Ні.

Марк сьорбав чай і думав, що все це якесь дивне. Батько Софії прийшов на зустріч, попри те що Марк нічого важливого йому не сказав. Навіть не пообіцяв сказати. Чоловік не розвернувся і не подався геть, побачивши за столом чотирнадцятирічного підлітка. От і зараз Семен не просто відповідав на запитання, він ніби підштовхував Марка до чогось. Хлопець спостерігав за майже сивим чоловіком і міркував, до чого саме, коли раптом у голові, ніби зі шматків пазла, склалася чітка картинка. То був один із тих чарівних, але рідкісних моментів виняткового захвату, які хлопчак відчував щоразу, коли осягав якийсь глибокий фізичний принцип, коли внаслідок тривалої боротьби із запитаннями, на які ще мить тому він не мав відповідей, у свідомості несподівано формувалося струнке, логічне й вичерпне пояснення. Він одразу збагнув, чому Семен Ярмуш погодився зустрітися.

— Ви бачили мертвих людей, — відкарбував Марк.

Семен Ярмуш, не зводячи із хлопця очей, провів сухим язиком по губах. Секунду нічого не відбувалося, а потім його обличчя витяглося, а жовті очі покруглішали. Чоловік став схожим на переляканого оленя, заскоченого посеред дороги світлом потужних фар.

— Так. — Губа ледь помітно трусилась. — Я бачив Анну, свою дружину.

— Ви злякалися?

Марк, іще не закінчивши, збагнув, що запитання дурне, проте нічого кращого в голові не виникло. Ярмуш трохи повагався перед тим, як відповісти.

— Ні. Тобто не зразу. Спершу вирішив, що мені наснилось. У тому будинкові туалет був на першому поверсі. Якось уночі я встав, щоб відлити, а на виході з туалету почув тихий стукіт із підвалу. Я почовгав на звук. Усередині горіло світло. Спочатку я помітив Соломію. Теща повернулася до мене й щось тихо сказала — чи то «не підходь», чи то «вийди», але я на автоматі спустився на кілька сходинок і побачив Анну. Дружина стояла в дальньому від мене куті й розмірено товклася лобом об стіну.

Маркове обличчя заніміло, йому здавалося, що похололи навіть губи. Семен Ярмуш нетвердим голосом правив далі:

— Я розвернувся та вийшов. Без слів. Узагалі без жодної думки в голові. Просто пішов геть. — Почавши, він уже не міг зупинитися, йому потрібно було виговоритися. — Тобі це, напевно, дивно. Просто тієї миті я все сприйняв як щось надто ірраціональне. Якби я був у підвалі сам, тобто якби наштовхнувся на дружину без тещі, напевно, перелякався б. Очунявся б. І зрештою щось би зробив. А так… Я був у трусах, Соломія — в нічній сорочці, а Анна — в якійсь куртці й чи то платті, чи то спідниці. Вона мала вигляд не те щоб несправжній, а якось наче недоречний. І теща спокійно дивилася на неї… тому я вирішив, що це сон. Усе здавалося занадто диким, щоби бути правдою.

Марк вирішив не гратися в піжмурки.

— А я бачив однокласницю, — сказав хлопчак, — вона недавно покінчила життя самогубством. І я дуже переср… перелякався. Я думав, умру там від страху.

Ярмуш повільно й шумно видихнув. На його обличчі так очевидно проступило полегшення, що в Марка склалося враження, начебто голову чоловіка підсвітили знизу прожектором.

— Ти перший, кому я це розказую. — Семен Ярмуш помовчав, після чого спідлоба, ніби несміливо, зиркнув на хлопця. — Тобто перший, хто не крутить пальцем біля скроні. Я п’ятнадцять років мовчав. Хоча, якщо відверто, досі не вірю. Важко переконати себе, що все, що бачив у тому будинку, — не сон.

— Через це ви покинули їх?

Ярмуш не зрозумів запитання.

— Через що?