Розділ «17»

Олексій Никифорович запропонував:

— Може, провідати Стаса?

— Звичайно! — зраділа я, бо сидіти в офісі й зображати зайнятість мені дуже складно. Особливо, якщо повз тебе що не десять хвилин бігають співробітники й кожен намагається зазирнути в твій монітор, а то й запитати:

— Чим займаєшся? Може, чаю вип'ємо? (Натяк на те, що я все одно нічого не роблю, відповідно, могла б по кабінетах розносити чай, щоб користі було більше).

— До речі, заразом відвезеш у податкову інспекцію документи. Вони ось у цій теці, — провадив Олексій Никифорович.

Та я мов піонер. Завжди готова. До того ж, мені й самій хотілося поговорити зі Стасом.

У лікарні все було як завжди. Санітарка мила підлогу, медсестра на посту ретельно фарбувала губи, хворих по коридорах зовсім не було, тільки медперсонал нагадував мурах, які хаотично снують туди-сюди. Ні… щось я не те кажу. Кожні десять метрів, починаючи від входу, мені зустрічалися люди в білих халатах, які ретельно терли стіни, підлогу, плафони, вікна… Чистота — запорука здоров'я, з цим не посперечаєшся, але таку картину навіть у лікарні я спостерігала вперше. Може, в них санітарний день чи комісія якась їде?

Мене побачила медсестра:

— Не можна. До дванадцятої відвідувачів не пускаємо.

— А хворих приймаєте? — запитала я, натякаючи на те, що маю потребу в медичній допомозі.

Але медсестра відрізала:

— До дванадцятої не приймаємо. Поки телебачення не зніме, лікарня тимчасово не працює. Тому йдіть, жіночко, йдіть… — і почала підштовхувати мене в спину.

Ну ось, це тільки в нашій країні можна хотіти, щоб люди хворіли по годинах. Помічали? В нас є безліч невідповідних моментів для хвороби, наприклад, обід, санітарна година, перезміна «п'ятихвилинка», що плавно переходить у шістдесятихвилинний перекур, знайомі лікарів, медсестер і санітарок, яких треба оглянути позачергово, а тепер, виявляється, й телебачення можна додати до цього списку!

— Та я до Стаса Проніна з другої палати. Мені треба з ним поговорити, — почала виправдовуватись я. — Довго не затримаюся… Тим паче, я на роботі… — щось таке я мимрила.

Обличчя в медсестри раптово змінилося. Оскал собаки, що охороняє свою територію, перетворився на привітну посмішку.

— Чого ж ви відразу не сказали, що вам до Проніна з другої? Ви, мабуть, хочете обговорити всі подробиці інтерв'ю? Так і сказали б. Ми вас пізніше чекали… — щебетала вона.

— Я намагалася, але…

Он воно що! Мене прийняли за журналістку, яка прилетіла поперед зграї.

Ну що ж, не буду розчаровувати цю милу сестру милосердя, яка тепер випромінює цілковиту люб'язність. Я пішла до Стаса.