Розділ «1»

День здавався нескінченним. Комп'ютер поламався, і я не мала можливості навіть поблукати в інтернеті. Від нудьги хотілося вити, або, в крайньому разі, спати. Цокання годинника часів царя Гороха, який зовсім не вписувався в загальний інтер'єр, але був дорогий моєму шефові як пам'ять, навіював такий солодкий сон. Повіки щохвилини важчали, й мені навіть здалося, що їх без мого відома густо змастили клеєм. У напівсні миготіли клапті спогадів про студентське життя. Нудний голос викладача нагадував колискову. Під одноманітне «бу-бу-бу» очі заплющувалися самі, а голос здавався неймовірно далеким і трохи заважав переглядати якийсь дурнуватий сон. Тільки трохи виразніше вимовлене слово могло на мить вивести з нірвани. У такі моменти тіло плавно опускалося на довгу лаву. За подушку слугував самотній підручник або грубий зошит, у якому особисто в мене були лекції з половини предметів, і царство Морфея поглинало мене (як, втім, і багатьох інших) аж на півтори години.

Пояснення такої поведінки було дуже й дуже просте. Я працювала… Ну, працювала — це, мабуть, голосно сказано, проте…

Не знаю, як вам, але мені стипендії вистачало хіба що на кулькові ручки та два-три зошити. Сидіти в батьків на шиї не хотілося, тому доводилось трішки заробляти. І ми, бідолашні студенти, робили це не де хотіли, а де доводилось… І де тільки не доводилось!

Я, приміром, була офіціанткою в барі. Але звідти досить швидко звільнилася, бо вульгарних, масних поглядів п'яненьких клієнтів, а тим паче — м'яких і не дуже ляпасів по попі довго витримати не змогла. Відповідно, захистила свою честь і гідність за допомогою кількох прийомів карате, про що досі згадую з радістю й нітрохи не жалкуючи.

Загалом, мені довелося залишити ресторанний бізнес, але вже за тиждень знайшлась нова робота — круп’є в казино «Пікова дама». Тут я зрозуміла, що вислів «Спритність рук і жодного шахрайства» стосується не лише циркачів. Це була добре оплачувана робота, до того ж, вона давала можливість непогано вивчити людську психологію, але, на жаль, принципи справедливості й честі, прищеплені в дитинстві інтелігентними батьками, зрештою перемогли бажання заробити й стати незалежною.

За п'ять років навчання довелося також попрацювати продавцем у цілодобовому супермаркеті, вечірньою нянькою симпатичного карапуза не дуже симпатичних і не надто коректних батьків, позаштатним кореспондентом і навіть танцівницею в нічному клубі «Дракула».

До речі, завдяки останній роботі я придбала цілком симпатичні форми, а зайві кілограми згоріли в ритмах запальних мелодій. Мушу зазначити, що в моїх обов’язках не було нічого нескромного. Просто ми, кілька дівчат або хлопців, виходили на маленьке підвищення і пластично танцювали, намагаючись розпалити в людях бажання відірватися.

Тому самі розумієте, і гадаю, не засудите за настільки палке бажання поспати на лекціях. Ну, а зараз, під впливом спогадів, я непомітно для себе сповзла під великий стіл і згорнулася літерою «зю» на недавно вичищеному ковроліні.

Не подумайте тільки, що я регулярно сплю на роботі й це вже стало моєю звичкою. Навпаки, в офіс я приходжу раніше за всіх, а коли йду, то замикаю всі вікна й двері, бо зазвичай тут уже нікого нема. Але сьогодні крім мене не було жодної живої душі. Та й причина, з якої мені так нестерпно хотілося спати, була дуже істотна, втім, як завжди. А хіба причини бувають несерйозними? Кожна людина, яка хоч трохи себе поважає, — а поважають і люблять себе всі, — знайде для себе виправдання й буде з піною на губах доводити, що її причина насправді ду-у-уже поважна.

Річ у тім, що, з самого малечку єдиний у домі цвях рвав мою нову сукню, а зустрічне авто неодмінно обляпувало мене болотом із єдиної на всю вулицю калюжі. Сонце завжди ховалося за хмари, коли я виходила позагоряти в надії стати схожою на шоколадку. Загалом, усі мої нещастя можна перелічувати без кінця, й названі вище, до речі, найбанальніші. А про неймовірні слід розповідати детальніше, та й то скептики навряд чи повірять мені. Але про причину свого безсоння все-таки розповім.

Додому я вчора дісталася о піп на десяту із найсерйознішими намірами відразу ж лягти спати. Усе, ніякого телевізора й дурнуватих детективів! Тимчасово я живу сама, бо мої предки подалися в Пітер. Власне, тато поїхав туди працювати, його запросили прочитати курс лекцій в університеті. А мама взяла відпустку за свій кошт і подалася з ним. Наш тато, незважаючи на вчені ступені, схожий на дорослу дитину, яка жодного дня не проживе без піклування, а його опікун — це мама, зовні м’яка й добра жінка, у якій дуже легко розбудити таку небезпечну тварину, як змія. Тому, коли в мами проявляються риси шипучого плазуна, ми намагаємося ходити по квартирі навшпиньки й розмовляти пошепки. Але попри це наша мама — найкраща мама в світі.

І ось довгоочікуваний ковток волі. Перший день без батьків.

Я скинула жахливо незручні, але неймовірно модні туфлі з довжелезними носками. В них мій тридцять п’ятий розмір здається сороковим, і я частенько спотикаюся об усілякі виступи і сходинки. Звільнившись від туфель, я швиденько роздяглася й побігла у ванну. Сьогодні в кіоску з косметикою купила нову крем-маску для повік із екстрактом мексиканського кактуса. Як свідчив напис на упаковці, вже після кількох застосувань жінка здається як мінімум на десять років молодшою. Ну, мені ще стільки не треба, бо тоді стану зовсім дитиною, але трохи освіжитися не зашкодить, адже як не крути, а цього року мені вже виповниться двадцять п'ять. До речі, всі жіночі журнали вказують саме цей вік, наполегливо рекомендуючи займатися своєю зовнішністю (можна подумати, що до цього часу обличчя не потребує догляду). Тому я негайно розпочала дегустацію нового придбання.

Наклала навколо очей сіро-буру речовину, спробувала абияк роздерти ретельно викладені пасма волосся, вранці щедро политі лаком, і взялася до чищення зубів. Але, як відомо, дзвінок у двері завжди звучить невчасно. Не дарма ж казали наші предки, що незваний гість — гірший за татарина. Ось і зараз дзвінок наполегливо повідомляв про візитера. Звісно, в цей час я вже нікого не чекала, і, на мій погляд, це могла бути тільки сусідка Люська, доволі безпардонна особа. Я побігла, як була, у всій красі, щоб відчинити їй і швиденько сховатися у ванній для завершення гігієнічних процедур. Але назад до ванної добігти, на жаль, не встигла, бо чиясь дужа рука схопила мене за комір і розвернула до себе. О Боже, переді мною стояло двоє здорованів у білих халатах із закасаними, як у різників, рукавами. На татар вони не дуже були схожі, але й гостей зовсім не нагадували, швидше, як мені здається, таких показують у фільмах про божевільних.

— М-м-м, — промукала я, показуючи пальцем на рота, забрудненого зубною пастою.

Втім, у роті піни було ще більше, й мені життєво необхідно було сполоскати зуби. Але ці чудовиська зовсім не розуміли мене, а ретельно вдивлялися (точніше, свердлили очиськами) моє обличчя. Я навіть спробувала трохи пригладити волосся, колись викладене рівненькими пасмами. Дивні ми істоти — жінки: навіть стрибаючи з вікна будинку, що горить, хвилюємося за свій зовнішній вигляд і дбаємо спершу про те, як би його красивіше стрибнути, а вже потім, як упасти й не розбитися.

— Точно, вона, все збігається. Бачиш, і піна з рота пішла. Явно, дама скажена. Забираємо! — констатував перший, навіть не сказавши «здрастуйте», як це прийнято в культурних людей.

— Добре ще вчасно приїхали, — підтвердив другий.

Вони схопили мене, незважаючи на всі марні спроби відбитися, і натягли гамівну сорочку.