Розділ «15»

Якщо ніхто не хоче зі мною спілкуватися, то треба йти шукати спілкування самій. Так, яка вулиця в мене на черзі? Весняна, будинок шість, квартира п'ятнадцять? Дуже добре. Сяду на тролейбус і дочовгаю до Весняної. Сподіваюся, мені більше не відчинить двері ревнива дружина й мої слова не викличуть у господарів квартири такої реакції? Втім, уже навчена гірким досвідом, я теж не молотиму такої нісенітниці, тепер сто разів подумаю, перш ніж щось сказати.

Але коли я прибула за адресою, то тільки поцілувала замок. Мені взагалі ніхто не відчинив. Нікого не було вдома. Невже доведеться йти ні з чим? Може, запитати в сусідів?

У двох квартирах сусідів не було, і тільки з глибини однієї почувся голос.

— Заходь, відчинено.

Двері справді були не замкнені. Повітря в квартирі — затхле. У крихітній кімнатці лежала сухенька бабуся років вісімдесяти. Голова її безупинно трусилася, але очі були досить жваві, як і голос — дзвінкий, уривчастий.

— Здрастуйте, я…

— Ти Машенька? Із соцзабезу? — перебила бабуся.

— Ні, я хотіла запитати про…

— А де Машенька?

— Я не знаю. Хотіла у вас запитати про сусідів. Річ у…

— Не пам'ятаю. Яких сусідів? Шурик помер, Степанида виїхала…

— Мене п’ятнадцята квартира цікавить.

— А в мене яка квартира? Щось стомилася, посплю… — пролепетіла бабця, заплющила оченята й одразу тихенько засопіла.

Розмова не клеїлася. Точніше, взагалі не вдалася. У бабусі був запущений склероз. Усе-таки мені не пощастило. Шкода. Ой, треба попроситися в бабусі!

Нікому не треба пояснювати, що таке поклик природи. Він почав дошкуляти мене ще на півдорозі до вулиці Весняної, а зараз просто вимагав відвідати туалет, інакше… Точно, чую, я й по сходах не зможу спуститися.

— Вибачте, а можна мені піти в туалет? — звернулась я до бабусі.

Вона розплющила очі й чи то кивнула, чи її голова затрусилася ще дужче, але в моїй ситуації я розцінила цей жест як дозвіл.

Я заскочила в настільки бажане місце, зачинила двері й ледь не впала на унітаз. Але коли спробувала вийти, зрозуміла — це мені не вдасться. Кнопочка, на яку я так енергійно тисла, коли зачинялася, крутила мені дулю. Вона завмерла, застигла, відмовилася працювати. Словом, усе що завгодно робила ця кнопка, але металева засувка не відкривалася. Я спробувала покликати на допомогу бабусю, але мої слова до її вух, мабуть, не долітали. Я готова була вирвати засувку зубами, але зубів було шкода. Засувка не піддавалася.

Минуло десь із півгодини, а я досі була в чужому туалеті, замурована живцем. І раптом згадала про телефон. Я ж можу подзвонити комусь, щоб мене врятували. Але куди й кому? У службу порятунку — нерозумно, я ж не в своїй квартирі. У міліцію? Тим паче… Може, Соні? «Абонент поза зоною досяжності», — проспівав приємний голос.