Розділ «3»

Загалом, день був монотонний, і я мирно спала під столом (ну й висловилася!), але це правда.

Прокинулася від пискливого голосу шефа.

— Проходьте, Олексію Никифоровичу, в мій кабінет. Зараз Валерочка нам зробить кави. О! А де це вона? Валеріє! Валеріє! — він на кілька тонів підвищив голос.

Звісно, права вибору мені ніхто не давав, хотілося виходити, чи ні, а робити це довелося, тому я виповзла з-під столу, вдаючи, що в мене щось упало. Напевне, вигляд мала ще гірший, ніж сподівалася. Обличчя обох чоловіків витяглися й стали схожі на кінські.

— Антоне Павловичу, здрастуйте, — посміхнулась я, намагаючись водночас протерти очі, які досі відходили від прогресивної косметології та сну (подумаєш, ну, стомилася людина, зморило її, навіщо ж так реагувати?), — зараз принесу кави до вас у кабінет. Чудова погода, чи не так? — спробувала я хоч якось розрядити обстановку.

Обоє кивнули у відповідь, і досі перебуваючи в стані трансу.

Я кинулася до металевої, відполірованої кавоварки, в якій відбилося моє перекошене й сонне обличчя, а чоловіки зайшли до кабінету. На ходу Антон Павлович виправдовував мене:

— Ви не подумайте: насправді Валерочка дуже акуратна й гарна дівчина. Навіть не знаю, що сьогодні з нею сталося. Може, занедужала?

Я абияк зачесала волосся, підфарбувала губи й занесла чоловікам кави.

Розмова тривала досить довго, але коли я почула, що відвідувач іде, то відразу сховалася в туалеті, щоб зайвий раз не навіювати тугу на такого імпозантного чоловіка.

Звичайно, Бог створив жінок для того, щоб вони тішили око сильній статі й викликали заздрощі одна в одної. Жінка — істота естетична, й багатьма в пору їхньої юності милуються, мов картинами. На жаль, у життєвому процесі слабку стать не можна порівнювати з твором мистецтва. Картина що давніша, то більший інтерес викликає, а жінка, на жаль, навпаки. Несправедливо. А ще несправедливіше, коли твоя душа більше, ніж на двадцять, ніяк не тягне, а ось обличчя… Ні, це сумно… Але, виявляється, незважаючи на молодість, чоловіків теж можна злякати… Я — живий приклад. Феміністки, вчіться!

За п'ять хвилин я вистромила голову з вбиральні й пошепки запитала:

— Пішов?

— Пішов, виходь, — також пошепки відповів мені начальник. — Є новини. Давай обговоримо.

Новини бувають різні. А найчастіше в нашому офісі не буває ніяких. Але цього разу вони були й це відразу відбилося на обличчі Антона Павловича — воно стало бурячково-червоним. Залежно від стану й середовища, його фейс змінювався, мов лакмусовий папірець. А люди, які з ним контактували досить часто, могли безпомилково вгадати рівень і характер настрою наймилішого товстуна.

— Олексій Никифорович — бізнесмен, — почав шеф. — Йому потрібен особистий охоронець, хоча в його випадку це навіть і не запит про охорону. Але розповідатиму по порядку. Я тут про нього трохи поцікавився…

Олексій виріс у звичайній родині. Ходив у звичайну школу й закінчив звичайний вуз. Він став економістом і самостійно вивчив англійську мову. Здавалося б, перспективний працівник. Але з працевлаштуванням йому не щастило. А потім його батьки, ще досить молоді, потрапили в автомобільну аварію. Обоє, на радість Олексієві, залишилися живі, але, на жаль, мали потребу в догляді, бо після аварії ні працювати, ні доглядати одне одного не могли.

Грошей катастрофічно не вистачало, а батькові терміново була потрібна операція. Олексій зважився їхати в Югославію, де на той час точилися бойові дії, щоб якось допомогти батькам. Щомісяця відсилав їм гроші, дзвонив, а через рік зміг повернутися назад.

Варто сказати, що англійська, яку Олексій старанно вивчав, дуже допомогла йому за кордоном. Він зміг познайомиться з деякими бізнесменами, а згодом із їхньою допомогою відкрити власне підприємство. Олексій не чекав швидких і легких доходів, тому ретельно розробив бізнес-план на десять років наперед. Рік його підприємство мало самі збитки, але, як він і сподівався, поступово почалися й прибутки. Загалом, тепер на життя не скаржився. Як і на ворогів, вважаючи, що таких не має.