Розділ «14»

Я не люблю лікарні й дуже рідко ходжу до лікарів. Тому була дуже вдячна долі, що зараз іду в лікарню провідувати, а не лежу там на білому ліжку серед білих стін.

Перед дверима палати стояли два бульдоги.

— Привіт, хлопці! Права поновлено? — поцікавилась я в них.

— Так, Стас нам дав іще один шанс. А куди йти? Він хоч платить… — сказав один. — До речі, я Вован.

— А мене звати Валерія, — відрекомендувалась і я.

— Ми в курсі, — повідомив інший. — Я теж Вован. Будемо знайомі.

Я зайшла в палату. Обоє потерпілих так само були разом, що здавалося дивним, бо одного мали відправити в хірургію, а другого — в травматологію.

— Ви хотіли залишитися разом? Як вам це вдалося? — поцікавилась я в Олексія Никифоровича.

— Гроші. Валеріє, ти ж знаєш, що найдужча зброя в нашому продажному світі — це маленькі зелененькі папірці американського виробництва.

— Як ви тут?

— Я нічого, — підняв забинтовану руку бос, — а Стас спить усе більше. Учора нас ще менти довго діставали, то він трохи перенервував. У нього свої причини їх не любити. А ти як? Та підходь ближче, не соромся.

Стас спав, розпластаний на животі й накритий простирадлом. Цікаво, як він їсть? Навстоячки, чи лежачи простромляє голову крізь бильця ліжка?

Я сіла на краєчок лікарняного ложа Олексія Никифоровича. Розповіла, що теж побувала в міліції та розвеселила його курйозом, що там трапився.

— Бідолашна, — здоровою рукою Олексій узяв мене за руку й почав ненав'язливо її гладити. — Ми вчора зі Стасом поговорили й зрозуміли, що якби не твоя уважність і реакція, то невідомо, в якому стані ми тут були б. Якщо взагалі тут, а не в тому сірому маленькому будинку, який видно з вікна.

— А що то за будинок?

— Морг. Тому, мабуть, недарма я тебе найняв. Можна сказати, ти вже свою зарплату за місяць наперед відробила. До речі, як тільки випишуся з лікарні, вручу тобі премію за мужність і героїзм. Медаль, може, була б і гарніша, але грошовий еквівалент завжди знадобиться.

Він і далі гладив мою руку, і його дотики ставали щораз палкішими. Мені такий поворот подій здався трохи дивним. І раптом він притяг мене до себе, точніше, моє обличчя зі слідами незмитої зеленьки доторкнулося до його обличчя, обліпленого пластиром (солодка парочка «Твікс», що не кажіть). І… він мене поцілував.

— Вибачте, — я відсторонилася. — На сьогодні я вам не потрібна?

— Тобі було неприємно?