Розділ «17»

— Ні! Ні! Оксано! Ну, що ти говориш? Мені б таке й не примарилось! — обурилася я, захищаючи свого начальника.

— Слухай, Валеро, а ти випадково в нього не закохалася? — посміхнулась вона. — Трішки? Ну, признайся, не обманюй себе й інших!

— До речі, добре, що нагадала, мені ж іще на роботу треба повернутися. Шеф вимагав, — спробувала я уникнути слизької теми. — Зідзвонимося на днях. Щасливо!

Приїхавши на роботу, я по-новому глянула на Олексія Никифоровича. А якщо Оксана права і я боюся зізнатися навіть самій собі, що маю до нього далеко не ті почуття, які повинна мати підлегла до свого начальника? Я закохана?!

Тільки цього не вистачало! Залишилося ще повторити помилку Юлі Селезньової, щоб увесь колектив з мене посміявся! До речі, я ж збиралася навідати Юлю. Подивившись на годинник, вирішила, що до закриття магазину обов'язково встигну, і вже зібралася йти, та побачила, що по стіні кабінету згори повільно стікає вода.

Потоп! Я кинулася на другий поверх, щоб вилаяти непутящих сусідів. Двері мені відчинив чоловік років сорока, весь мокрий, із ганчіркою в руці.

— Я з офісу, що під вами. У вас батареї потекли? Може, викликати сантехніка? — поцікавилась я.

— Гірше. Акваріум тріснув, — чоловік знову кинувся вглиб квартири.

Я побігла за ним, бо ж вимочувати воду самому важко.

Якось зібравши нещасних рибок у банку, я почала з ганчіркою плазувати по підлозі. Чоловік плазував поруч. Добре ще, що вода не прибувала. Тому хвилин за п'ятнадцять підлога стала сухою.

Ми сиділи на дивані й відхекувалися.

— Спасибі, — трохи відійшовши, подякував чоловік.

— Та, будь ласка… Буває…

— Ну, не скажи. Це все дружина, аматорка рибок. Добре, що хоч акваріум невеликий. А вона ж хоче найближчим часом літрів на п'ятсот замовити. Уявляєш, якщо таке трісне? Та ми півжиття тільки на ремонт працюватимемо. Ось у мене хобі — автомобілі… Дружина кричить, що це не хобі, а збирання пилу, зате нікого не заливає. До речі, хочеш, колекцію свою покажу? — пожвавішав він.

Колекція мене не цікавила, але відмовитися було незручно.

Уся стіна в кімнаті згори донизу складалася з суцільних полиць, на яких красувалося понад тисячу моделей різних мініатюрних авто. Деякі екземпляри чоловік дбайливо знімав і показував мені, коментуючи:

— Цю мені привезли зі США, а цю — з Італії… Таких екземплярів у світі лише дванадцять штук… А ось таких «Тойоточок» у нашому місті лише чотири й у мене п'ята. Дуже дорогий екземпляр…

Що він там сказав про «Тойоточки»?

— Ви хочете сказати, що тільки в п'яти колекціонерів є такі машинки? — уточнила я.

— Ні, я кажу про справжні автомобілі. А п'ята в мене, у зменшеному вигляді.