Розділ «16»

Тепер, коли в Олексія Никифоровича була поранена рука, я проводила з ним значно більше часу. Хоча… я дедалі більше переконувалася, що захист йому був зовсім ні до чого. І те, що він захотів найняти жінку як охоронця, — це лише примха багатої людини. Буду відверта — яка з мене охорона? Так, ходяче нещастя. Адже сьогодні Олексій Никифорович поїхав у своїх справах, а я залишилася чекати його в кабінеті.

З нудьги зазирнула в сусідню кімнату, на дверях якої значилося: «Бухгалтерія». Там, як я розуміла, могла бути особа, що знає все і про всіх у цьому маленькому колективі. У гордій самоті тут сиділа жінка років сорока п'яти. Незважаючи на викладену зачіску й доглянуте обличчя, симпатії з першого погляду вона не викликала. У цієї жінки вже виявлялися сліди вічного невдоволення життям і оточуючими. Її губи були щільно стиснуті, їхні кутики опущені, гостре підборіддя трохи підняте вгору, а ніс, на якому, до того ж, красувалася велика бородавка, навпаки, мав гачкувату форму.

Назад дороги не було, і я привітно посміхнулася.

— Здрастуйте, ми ще не познайомилися. Мене звати Валерією, я — новий працівник у вашій фірмі.

Вона поблажливо подивилася на мене, але жоден мускул не висловив привітності.

— Віра Іванівна. Будемо знайомі.

Щоб підтримати розмову, я запропонувала:

— Може, я зроблю кави, тим паче, що вже час обіду.

Вона знову поблажливо кивнула головою. Тому я миттю принесла дві чашки кави й кілька цукерок.

Але за кавою Віра Іванівна виявилася досить говіркою. Хоч перше враження, про її дріб’язковість і заздрісність у мене не зникло. Вона перемила кісточки всім співробітникам фірми, в якій найпоряднішою, звичайно, виявилася вона. Потім перейшла на сусідів у своєму домі… Тут треба було або припиняти розмову, або переводити її потрібне річище, бо президента компанії обминала доля в'їдливого обговорення, що, втім, мене ніяк не влаштовувало. Моя мета полягала в іншому…

— Ой, а я недавно бачила, як із кабінету Олексія Никифоровича якась жінка вийшла вся в сльозах, — ніби між іншим, вставила я свої п'ять копійок.

— Колишня дружина, — припустила Віра Іванівна. — Неприємна особа. Ти сама подумай, яка нормальна жінка спочатку покине чоловіка, а потім буде бігати й проситися назад?

— А чому вона його покинула? Олексій Никифорович такий приємний чоловік!

— Чому покинула, точно не знаю. Брехати не буду. Думаю, через коханця. А що, так часто буває. Вона ж не працювала, вдома сиділа. Таких жінок називають домогосподарками, але домогосподарка від домогосподарки різниться. Одні з ранку до вечора чистять, миють, варять-смажать, а інші тільки по магазинах і салонах швендяють. З нудьги й знаходять собі розваги на стороні.

Не сумніваюся, що після нашої розмови Віра Іванівна вже не скаже, що не знає про причини розлучення. У її словах було стільки впевненості, що, безперечно, вона й сама вірила в те, що вигадувала на ходу. Але переривати цікаву бесіду я не стала й уважно слухала далі.

— Коли вони ще жили разом, вона мені здавалася цілком пристойною і скромною жінкою. До речі, родом із якогось глухого села. Завжди була вкрай стримана й не розбещена. Я навіть упевнена, що саме тому Олексій Никифорович на ній оженився. Втім, тоді вона до нього й на роботу так не бігала. Так, так, точно… За час їхнього подружнього життя заходила тільки раз. А зараз наче з ланцюга зірвалася. Частенько скандалить у нього в кабінеті. Я думаю, вона страшенно ревнує. Не раз чула, як докоряла йому іншими жінками. Втім, він їй докоряє чоловіками, вони одне одного варті!

— А що, Олексій Никифорович не від того, щоб позалицятися до жінок? — підлила я масла у вогонь.

— Ще й як не від того! Була в нього одна довгонога чапля, так уже йому на шию вішалася, аж гидко було дивитись, близькій подрузі доріжку перейшла, навіть не вибачилась. Щоправда, на чужому нещасті, як то кажуть…

— Ви про що?