Розділ «20»

— Валеріє! Валеріє! — хтось трусив мене за плече.

Я знала точно — це сон, бо нікого в квартирі бути не могло. Соня поїхала, двері за Федею я зачинила. Чого ж мені такі бридкі сни сняться? Нема того, щоб мама колискову заспівала, вона мене будить. Мамо! Залиш мене. Я подзвоню тобі сьогодні вдень. Обов'язково подзвоню…

— Валеріє! Чорт! Прокидайся швиденько. Ти спізнишся на роботу!

Ні, мама не права! Вона схожа на кошмар, що летить на крилах ночі… Точніше, вже ранок, але так хочеться спати. Ну, чого ж вона в моєму сні така набридлива? Навіть хлюпнула на мене водою… Мамо, за що?!

І тут я зрозуміла, що це не сон. Перед моїми ще затуманеними спросоння очима стояла мама власного персоною.

— Мамо? Ти звідкіля? — запитала я, нічого не розуміючи.

— Вона ще й питає! Ну, звідки я можу бути? Звичайно, із Санкт-Петербурга приїхала. Вирішила тобі зробити сюрприз. Чекала-чекала, що ти прокинешся. Потім тобі почали дзвонити з роботи. Якийсь Олексій Никифорович. Це ваш новий працівник? Він терміново хотів із тобою поговорити, але тебе неможливо збудити… Ти що, поки немає вдома батьків, блукаєш десь ночами? Чому не відповідаєш? А може, ти ще п'яна? Але ти ж у нас не п'єш… У чому річ, Валеріє? Чому ти не відповідаєш власній матері?

— Ма-мо!!! — закричала я щосили. — Ти даси мені вставити хоч слово!!! Хіба я можу встигнути за твоїми невпинними тирадами?

Мама замовкла. І тепер розгублено дивилася на мене. Потім її очі налилися слізьми, далі вони покотилися по її щоках — одночасний потік слів і сліз.

— Ось, нікому я вже не потрібна. Навіть рідна дочка кричить на свою стару матір. Усе! Я зовсім самотня. Мало того, що мені дістався слинько по життю, якому я до п'ятдесяти років витирала шмарклі, тепер ще й дочка — справжній монстр! З мене досить! Від завтра… Ні, від сьогодні живу для себе. Негайно їду відпочивати за кордон. Усе одно такому невдячному чудовиську не потрібен той дріб'язок, що ми непосильними зусиллями заощадили на квартиру… Зрештою, можу я хоч раз пожити для себе?!

Такі слова ми чули від мами дуже часто. Наша мама — де окрема історія. Усе життя вона працює в науковому інституті, куди її влаштував тато. І все життя вона скаржиться на маленьку зарплату, що дорівнює двом зарплатам педагога, і — що найцікавіше — на те, що туди ще доводиться іноді й ходити!!! Ви нічого не зрозуміли? Я спробую пояснити, бо мої знайомі теж досі нічого не розуміють.

Раз або двічі на тиждень моя мама йде на роботу, зауважте, виходить годині о дванадцятій, а о четвертій уже переважно вдома. При цьому дуже стомлюється, бо за цей час на роботі встигає тричі попити чаю, побалакати з колегами і… Іноді, якщо залишається час, написати кілька рядків якоїсь дурні, яку вона пише одноманітно й щорічно. Весь інший час у мами витрачається на те, щоб ходити по магазинах, зустрічатися з подругами, балакати по три години безперервно по телефону й іноді, якщо вона встигає… Займатися домом.

Проте вона постійно скаржиться на життя й мого улюбленого татуся, вкрай спокійного, навіть трохи меланхолійного чоловіка. Тато — цілковита протилежність мамі. Але, може, тому вони досі змогли жити разом, адже витримати маму людині з аналогічним характером було б зовсім непросто. Втім, я співчуваю і своєму майбутньому обранцеві, адже риси матусі передалися й мені… Отже, тато — це сущий янгол у плоті, зовсім безконфліктна та надійна людина. Його обожнюють студенти й колеги по роботі, тато завжди готовий допомогти всім і кожному, він допоміг написати неймовірну кількість наукових робіт своїм колегам, нічого не вимагаючи натомість. Усе це жахливо хвилює і дратує маму, і вона страшенно тата пиляє. Звичайно, людина не може бути у всьому ідеальною, і тато неймовірно забудькуватий і неуважний. Без допомоги мами він не може знайти навіть свої окуляри (я вже не кажу про одяг і шкарпетки — частенько він одягає різні шкарпетки й туфлі, тому мама щодня проводжає його на роботу і перевіряє, як він одягся). Але хоч який тато (зі слів мами) поганий, вона ніколи не говорила про нього в минулому часі? Щось тут не так.

— Мамо, ти посварилася з татом? — обережно запитала я.

— Посварилася?! Сьогодні ж подаю на розлучення. А чому, ти думаєш, я повернулася?! Я не можу більше називати це невдячне чудовисько твоїм батьком. Він нам не потрібен і сюди не повернеться.

— Як не повернеться? Наскільки я знаю, лекції йому залишилося читати лише тиждень, а потім…

— Ти мене взагалі чуєш? Тато знайшов собі іншу жінку! Він нас покинув! — голос мами зійшов на вереск…

— Мамо, заспокойся! Та він, крім своєї психології і тебе, нікого й нічого не бачить. Які жінки?

— Ти вже доросла й маєш знати…