Розділ «11»

Постать Олександра манячіла здаля. Якщо додам ходу й посилено прогребу ластами, то матиму всі шанси його наздогнати. О! О! Я починаю справжнє стеження! Це вже цікаво…

Олександр став на узбіччі дороги, сподіваючись проїхатися з вітерцем. Одразу зупинився таксист, за ним другий і третій. Наче ворони на падло. Чують багатого клієнта. Зараза така! Не міг він громадським транспортом поїхати чи «маршруткою»! Мені дешевше було б. Ну, жодного співчуття до самотньої дівчини без особливих заробітків!

Але, на жаль, нічого не залишалося, як миттю кинутися до таксистів, які вже від'їжджали. Торгуватися було ніколи, тому, впавши на переднє сидіння, я кинула:

— За машиною, яка щойно рушила!!! Благаю вас, не загубіть її…

— Що, чоловік загуляв? Простежити вирішили, дізнатися, до якої квочки піде? — радісно запитав «таксист».

— А як ви здогадалися? — підіграла я.

— Не вперше таких, як ви, катаю, — реготнув він.

На щастя, ми їхали зовсім недовго. Я вискочила з авто й подріботіла по гарячих слідах, але раптом рвучко зупинилася від вереску гальм. Авто зупинилося поруч. Із нього вискочив таксист і ледь не збив мене з ніг.

— От чорт, — вилаявся він, — клієнт ключі загубив. І де його тепер шукати?

— А ти віддай дружині, — втрутився той, що мене підвозив.

— Якій дружині? — почав оглядатися таксист.

— Та ось вона, ти її з ніг майже збив, — показав на мене мій водій.

— На, — тицьнув мені в руку в'язку ключів таксист. А потім повернувся й пішов до машини.

Я вкинула ключі в сумку й побігла в той бік, куди попрямував об'єкт стеження. Мені пощастило, що знову його побачила.

Він зупинився біля під’їзду, почав щось шукати в барсетці. Мабуть, знайшов те, що шукав, і переклав його в кишеню. Потім дістав ще клапоть паперу, подивився на нього й розірвав. Зім’яв уривки, викинув їх у кущі.

Після дивної процедури предмет мого зацікавлення зник у під'їзді старого п'ятиповерховика. Звичайно, я не з'ясувала, в яку квартиру він зайшов… Не можу ж я йти в нього по п’ятах і дихати в потилицю! Це було б надто нерозумно.

Я вийшла зі своєї схованки й поквапилась до того місця, де щойно стояв Олександр. Що ж він порвав? Може, таємну записку? Моя фантазія, як завжди, була безмежна й дуже оптимістична. От буде прикро, якщо це порожня пачка від цигарок або якийсь непотрібний запис! Проте я запопадливо полізла в кущі. Знайти клаптик виявилося непросто, бо з огляду на нашу культуру на вулиці майже кожен другий громадянин вважає за свій обов'язок викинути якийсь непотріб у кущі або просто на дорогу. Там виявилося так багато різних зім'ятих папірчиків, що я вигребла всі свої знахідки на доріжку й почала їх розгрібати якоюсь паличкою.

Повз мене пройшов бомж і здивовано оглянув. Думаю, якби це була не його територія, то він обов'язково показав би мені найближчий смітник, де можна знайти значно більше потрібних, корисних і цікавих речей.

Я розгортала кожен зім’ятий папірець, але жоден із них не був порваним. Зрештою, залишилося кілька папірців і… це було воно. З такими зусиллями (думаєте, легко порпатися в смітті?) знайдене! Знахідка була, загалом, не дуже потрібною. Фото самого Олександра, який усміхався в об'єктив і обіймав якусь пані. Їхні обличчя були досить пожмакані, але… Може, колись згодиться. У крайньому разі, тепер у мене є фото самого… А це вже другий крок у моїх пошуках.