Розділ «27»

— Він мене не любить! Він мене не зустрів! — ридала в трубку Соня.

Деколи я готова розтоптати це досягнення цивілізації — мобільний телефон, бо після похорону найменше хотілося вислуховувати ще й страждання через нерозділену любов.

— Заспокойся, — гаркнула я на неї. — Візьми таксі та приїжджай до мене. Все. Чекаю, — я швиденько натисла на кнопочку «відбій», щоб позбавити себе задоволення дослухати до кінця завивання подруги.

Телефон знову зателенькав.

— Алло, Леро, це Федя. Соня в тебе? Я тут на вокзал приїхав, а її немає…

— Ти б ще завтра приїхав, її точно вже там не було б, — подруга мене розлютила (трішки, але чому б не зігнати злість на винного?), і я відразу почала грубіянити її нареченому.

Але сьогодні він не був налаштований на словесні поєдинки, бо спокійно запитав:

— То вона в тебе?

— Ні, але зараз приїде.

— Спасибі, тоді я теж їду, — трубка замість «до побачення» мерзенно запищала короткими гудками.

За якийсь час почулося виття сирени, яке припинилося просто біля мого будинку. Федя випередив таксиста (звичайно, користуючись службовим становищем, а насправді — до коханої поспішаючи).

За хвилину до під'їзду прибула на таксі й Соня. Вона відразу забула про страждання — Федя простягав величезний букет ромашок, іншою рукою прикриваючи частину обличчя. Та чого там закриватися, все одно видно було — під оком красувався такий виразний наслідок добрячого удару (або ляпаса, якщо хочете). Він сам усе пояснив.

— Сонечко, розумієш, ми в засідці сиділи, я не міг навіть передзвонити тобі й поговорити. Мобілку довелося вимкнути. Як тільки скрутили того мудака, то я відразу до тебе помчав, бачиш ось, порушив усі накази, машину службову взяв. Вибач мені, сонечко…

Подруга навіть розплакалася, особливо коли уважно роздивилася художній витвір синього кольору на Федіному обличчі.

— Це тебе бандит так ударив? — співчутливо допитувалась вона. — Дуже болить? — і, повернувшись до мене, додала: — Бачиш, яка в Феді небезпечна робота, йому дружина необхідна, як повітря. Хто в лікарні за ним наглядатиме?

— Сонечко, ти не хвилюйся так, це не бандит… Це я об двері вдарився, — заспокоїв подругу Федя.

Як романтично! Ох, уже мені ця чесність! Зовсім випадково проходив повз двері — дай, думає, привітаюся з ними, а вони на радощах, що зустрілися, ще й смачно поцілували Федю в око, просто взасос, до синця…

Соня вже забула все, що хотіла сказати коханому ще двадцять хвилин тому, й швиденько почала пхати валізи в міліційний «бобик», боячись, що коханий передумає і не повезе її в палац, іменований гуртожитком. Я зголосилася провести дорогоцінну подругу і, відповідно, поговорити з Федею, який робив мені всілякі знаки, тонко натякаючи: має що розповісти. Але в машині поговорити, звичайно, не вдалося, бо гарненький ротик Сонечки ні на мить не закривався. Вона перелічувала, що привезла з собою, так би мовити, все, потрібне для спільного щастя і життя. Ложки, тарілки, чашки — все це було посагом Соні вже втретє (дуже сподіваюся, востаннє). Жодному з чоловіків вона нічого не залишала за принципом: «Усе своє ношу з собою». Я б навіть сказала, що з двох перших шлюбів вона винесла не тільки розчарування й образи, але й усе, що змогла, як компенсацію за безцільно прожиті місяці та згаяний час. Тому до третього заміжжя кількість посагу значно зросла. Уся машина була натоптана цим добром, і після того, як воно завантажилося в автомобіль, ми з Сонечкою насилу розгребли крихітну місцинку, щоб якось умоститися й самим.

— Але це ще не всі речі, — торохтіла подруга. — Половину я залишила на вокзалі в місцевих міліціонерів.