Розділ «10»

Я дуже люблю сидіти в різних кафе й затишних барчиках, але мої смаки частенько в цьому плані не збігаються з бажаннями моїх подруг. Мені подобаються заклади, де написано: «У нас не курять», а таких у місті не дуже багато. Але сьогодні не залишалося нічого іншого, як плентатися з Сонею в тусовочне місце, де можна вішати сокиру, а очі роз'їдає від цигаркового диму. Звичайно, тут у Соні було значно більше шансів підчепити чергову жертву, ніж у кафе, де продавали тістечка, сок і молочний коктейль, і куди зразкові татусі у вихідні та свята водили свої верескливі чада.

Мені це місце відверто не подобалося. Соня свердлила очима самотнього денді, а я, щоб їй не заважати, вийшла подихати свіжим повітрям. Заклад був у дворі, тому я зайшла вглиб двору й присіла на лаву. Коли трохи відхекалась, підвелася, щоб повернутися в задушливе приміщення. Але раптом побачила двох хлопців, які прямували до цього закладу. У світлі миготливих лампочок було добре видно їхні обличчя, втім, мене мало цікавлять якісь чоловічі обличчя. Але одне з них здалося якщо не до болю знайомим, то, принаймні, тим, якого я шукала… Та це ж Олександр! Молодик, який так наполегливо знайомився зі мною на рауті! Удача! Я не знала, як його знайти, а рибка сама пливла в сіті, хоч вони ще не були навіть і розставлені як слід. Я знову сіла на лаву, щоб до певного часу не потрапляти йому на очі.

Його мобільний задзвонив.

— Так! Так! — різко відповідав він по телефону. — Вона в лікарні… Ось бачиш, усе, як ти хотіла. Добре, завтра заберу її. Усе. Як домовилися. Я хочу підвищення гонорару… Чудово! Що? Звичайно, дзвоню щодня… А… Нагадай, який там телефон? 213-33-7… Ще раз. Усе зрозумів…

З такого уривка розмови людині недосвідченій складно щось зрозуміти. А з'ясувати, чи не був він винуватцем смерті пані Брилько, дуже хотілося. Тому випускати з уваги — до розумнішого рішення — його не можна. Тим паче, неприємно усвідомлювати, що тебе хотіли отруїти. Цікаво, чому й за що? Може, варто пошукати відповідь і знайти отруйника? Звичайно, я не слідчий, але якщо піду в міліцію і почну розповідати цю історію, мені напевне ніхто не повірить. Та й навіщо туди йти? Ось переді мною той самий отруйник власною персоною, винуватець нещастя, що сталося, власне, вчора. То чому б мені й не почати щось для спіймання злочинця? Залишилося тільки з’ясувати, де він живе. У мене шалено закалатало серце. Отже, вирішено! Буду діяти, може, пощастить!

Його мобільний знову задзвонив.

— Це ти, люба? — голос його перетворився на ніжний дзюркіт струмочка. — Сьогодні поїхав? Ти хочеш побачити свого пупсика? У тебе є подаруночок? Звичайно, моя маленька…

Цікаво, скільки платять йому за таку солодку розмову?

Олександр зупинив товариша, який уже заходив у бар.

— Чуєш, Марку, в мене тут виникли справи. Я ненадовго відлучуся. Через кілька годин тобі передзвоню, перетнемося в «Бінго».

— Що, знову твоя багата вдовиця викликає? Дивися, доведуть тебе ці баби… — захихотів Марко.

— Ну, поки що не вдовиця. А про те, чи доведуть… Досі тільки грошенята підкидали, скаржитися нема на що. Усе. Побачимось…

Зараз я була схожа на мавпу з мого улюбленого анекдота й розривалася між розумною і красивою. Кинути на поталу улюблену подругу, звичайно, не мала жодного права, а ноги самі по собі повільно задріботіли за Олександром…

Але… раптом мені неймовірно пощастило. Моя «самотня» подруга випливла з закладу під руку з худим патлатим кавалером.

— О, Лера! А я тебе шукаю-шукаю… Я прогуляюся з Геною, він мені покаже ваше місто. Ти, звичайно, можеш поїхати з нами, — щебетала вона.

— Але краще не варто, — скінчила я за подругу.

— Ти ж у мене така тямуща, — розливалася солов’єм Соня.

— Та йди вже, коли ти цього міста не бачила…

Муки сумління миттю випарувалися, бо, як виявилося, Соня збиралась покинути поле бою з трофеєм, навіть не поставивши мене до відома. Ні, ні… Тільки не подумайте, що мені потрібен цей молодик, схожий на жертву Бухенвальда! Чужих трофеїв не прагну, якось і собі таких настріляємо очима. А такого, якщо й доплатять, — не хочу.