Розділ «23»

Не давала мені спокою думка про Лілю. А може, там Олександр доклав свою руку? Я не сподівалася на допомогу міліції в цьому випадку. Бо справа стара і, напевно, її зам'яли, так і не знайшовши зловмисника. А якщо були свідки цієї жахливої події, але їх помилково не допитали? Я впевнена, що такі неординарні події швидко не забуваються, а значить, мають ходити плітки, здогади… Та що завгодно може виявитися, якщо ретельніше розпитати в сусідів. Головне — не сидіти на місці, а шукати і знаходити. Тому на Повітрофлотський проспект я все-таки поїхала.

І ось переді мною потрібний будинок. Цікаво, що тут було раніше? Курник? Іншим словом його назвати не можна було. Чи хатка на курячих ніжках, щоправда, триповерхова? Обдертий і трохи кривий архітектурний шедевр стояв далеко від дороги й інших житлових будинків. Поруч із ним тяглися до неба непрохідні зарості бур'янів, кропиви, засохлих дерев, а серед цього буро-зеленого роздолля валялися рештки дореволюційного сміття. Ніколи не думала, що майже в центрі нашого міста ще залишилися такі допотопні будівлі серед хащі.

На лавці біля під'їзду нікого не було, а заходити в квартири зовсім не хотілося. Тим паче, з моїм щастям. Проте іншого варіанту не було, тому відчинила двері, що відразу за мною захлопнулися, й опинилась у цілковитій темряві. Лампочки не передбачалося. Обережно почала крок за кроком навпомацки пробиратися… Які охайні люди. Навіть килимок постелили!

— У-у-у! — завив килимок і вхопив мене за ногу. У тон йому я теж завила, щоправда, від болю. Напевно, і йому було боляче, бо насправді килимком виявилося маленьке цуценя, що незрозуміло чому лежало просто під ногами.

На наші крики за мить відреагували. Майже перед моїм носом відчинилися двері, і з них вистромив носа зморщений дідок.

— Марусенько, моя дівчинко, хто тебе скривдив? — лагідно проспівав він, звертаючись, очевидно, до цієї напівоблізлої істоти, яка злобливо схопила мене за ногу.

Це я вкусила, тобто скривдила вашого собаку, хотілося мені сказати, бо дідок мене зовсім не бачив. Він ніжно пестив Марусеньку, втішаючи її.

Нарешті на мою персону теж зволили звернути увагу.

— Чого ти тут стоїш? І чого копаєш мого песика? Ходять усякі… — нелюб'язно звернувся до мене дід.

Але розмовляти не було ні сили, ні бажання. Я тільки промукала від болю й показала вкушену ногу.

Дід одразу заметушився й допоміг мені зайти в квартиру — дві крихітні кімнатки з такою самою крихітною кухонькою. Мені швидко надали першу медичну допомогу, але дар мови ще не повернувся.

Дід став люб'язнішим.

— Ти не сердься, — розпинався він. — Маруся в мене не зла. Її кожен може скривдити, вона навіть котів боїться. Тому я й подумав, що знову хтось ногою штовхнув. У нас тут взагалі сторонні рідко ходять. Бачила, як будинок повело? Уже десять років виселяють, та все ніяк. Хто міг, ті роз'їхалися, лише ми, старі, й залишились. А ти до кого йшла?

— До Лілі, — бовкнула я, зовсім не подумавши.

— До Лаптєвої Лілі, чи що? То ти спізнилася. Померла Лілька. Уже місяців зо три тому. Красива дівка була, тільки непутяща. Усе мріяла про принца на білому коні. Коні їй, щоправда, не траплялись, але іномарки… Цих було, як сміття. Мінялися вони, не встигав запам’ятовувати.

— А навіщо вам запам’ятовувати? — вирвалося в мене.

— Та я ж старший у домі. Ось уже тридцять років головую. Маю знати, хто в нас живе, хто до кого ходить. А раптом злодії?

Подумки я тільки посміхнулася. Саме злодіям нічого робити, тільки йти на промисел у такі хащі… А дід провадив:

— Лілька єдина, хто з молодих ще тут залишався. Та й то, вона рідко додому навідувалася. Більше в мужиків своїх пропадала. А ти її подруга, так…?