Розділ «4»

У момент повної недовіри до своєї персони я не могла більше залишатися в стінах осоружного офісу. Схопила свою сумочку й побігла геть. Ішла, не розбираючи дороги, а бридкі сльози застеляли очі густою пеленою. Потік думок перетворився на вінегрет. Та я, власне, й не збиралася зараз відкладати кожну думку, що пролітала в голові, на окрему поличку. І тільки єдина ідея, про те, що треба терміново й кардинально змінювати своє життя, чомусь не хотіла мене полишати, щільно засівши в мозку.

Скажіть, із чого жінка зазвичай починає втілювати в реальність бажання щось кардинально змінити? Не помилюся, якщо відповім — звичайно, більшість біжать у перукарню. Ось і я забігла в першу-ліпшу, яка трапилася дорогою, і ляпнулася в крісло перед великим дзеркалом.

За дві години, майже заспокоєна, я вийшла з салону, залишивши там значну частину свого волосся, негативні емоції, котрі розривали мене на клапті, й половину грошей, виділених жалісливою мамою на обіди. До речі, можна й живота втягти, нічого, стрункіша буду.

Напевне, нова гама кольорів і хлоп’яча стрижка справді мені личили. Бадьоро крокуючи вулицею, я почала помічати зацікавлені погляди представників сильної статі. Ну що ж, можливо, вже заради цього варто було пожертвувати й волоссям, і навіть роботою та стерпіти неприємну розмову з начальником.

Годині о дев'ятій вечора телефон завзято вимагав зняти слухавку. І нічого іншого не залишалося, як це зробити.

— Валеріє, добрий вечір, — я почула голос Антона Павловича, — вийди на вулицю. Треба поговорити.

За весь час нашого знайомства він жодного разу нічого такого не робив, і, відповідно, моєму подиву не було меж.

Я навіть не помітила, що вдягнена зовсім не для виходу на вулицю, а в чому була — футболці, шортах і домашніх капцях із зайчиками (знаєте, є такі з різними звірятами, великі й пухнасті, всіх кольорів веселки), — кинулася на виклик начальника.

Він справді стояв унизу з якимось хлопцем.

— Ну, ще раз привіт, — усміхнувся Антон Павлович. — Загалом, я все обдумав. Знайомся, це Володя, він професійний гонщик. За тиждень будеш не їздити, а літати. Просто зараз і почнете, а об одинадцятій чекатиму на тебе біля під’їзду. Обговоримо інші деталі.

Від подиву я оніміла й не змогла вимовити жодного слова.

— Ну що, сідай за кермо, — поплескавши по плечі, Володя вивів мене зі стану ступора.

— Але я жодного разу не водила авто, — промекала, не в змозі стримати тремтіння в колінах, руках і голосі.

— Ось і поїздиш у мене вперше, — посміхнувся вчитель.

Чи тому, що я згадала, чого ніколи не знала, чи тому, що Володя справді зрозуміло й дохідливо все пояснював, уже за півгодини я дуже повільно їхала бульваром Лесі Українки. Повз нас проїздили автомобілі, обминаючи «Ауді», що повзла, мов черепаха. На ній красувалося два великі трикутники. Один із характерною літерою «У», а другий — із жіночою туфлею, що разом означало: якщо ти не самогубець, краще не наближайся.

На мій подив, ми без пригод дісталися до будинку, де на мене вже чекав Антон Павлович.

Бесіда з шефом затяглася далеко за північ. Він уже склав список, чого мені слід було навчитися протягом тижня. І скажу вам, усе врахував, кожну дрібничку.

— Завтра на дев'яту ранку йдеш у тир до мого давнього друга. Упевнений, що зброя на службі не знадобиться, але всі пункти вимог клієнта слід хоч трішки виконати. Мій друг військовий, звати його Віктором Сергійовичем. Він завідує складом зброї і паралельно проводить заняття з солдатами й офіцерами. Обов'язково хоча б чогось тебе навчить. А якщо й ні, то, принаймні, пістолет у руках потримаєш, затвором поклацаєш, словом, вважатимемо, що цей пунктик ми виконали. Далі. Рукопашний бій. Із цим складніше. За тиждень осягнути це майже неможливо, але кілька прийомів я тобі покажу, — розійшовся Антон Павлович.

— Стоп. Стоп, — перебила я. — А я хіба не казала, що сім років займалася рукопашним боєм?