Розділ «17»

— Мені, будь ласка, на Мюнхен, на дев'ятнадцяту тридцять…

Коли дівчина купила жаданий квиток, відразу кинулася до стоянки таксі, але її зупинив той самий хлопець.

— Давайте підвезу вас, — запропонував він. — Наскільки я розумію, ви через мене запізнюєтеся на роботу.

Часу на роздуми в Оксани не було, тому вона миттю погодилася.

У авто дівчина трохи відтанула й люб'язно поспілкувалася з новим знайомим.

Але яким же був її подив, коли ввечері знайома «Тойота» стояла недалеко від приміщення банку!

Той самий молодий чоловік запросив її в затишний ресторан, де вона провела один із найкращих своїх вечорів.

— За день ми разом летіли в Мюнхен. Більше я його ніколи не бачила, — закінчила свою розповідь Оксана.

— А ім'я? Невже ти не запитала його телефона чи адреси?

Вона тільки похитала головою.

— Стоп, а номер машини? Ти не запам’ятала? Або авіаквиток! Ти випадково туди не зазирнула? Адже там теж вказують прізвище, — намагалась я витягнути хоч щось.

— Ні, нічого. Я тільки знаю його ім'я, Слава. І все.

— Але він мав повернутися! А в місті його машина випадково не проїздила повз тебе?

— Леро, не ятри душу. Я вже схиблена на цих «Тойотах», жодної не пропустила. Вдивлялася в обличчя водіїв, сподіваючись побачити його… Але все марно. І зрештою, вони всі не ті… Автомобіль у нього особливий був, незвичайний.

— Це сумна історія… Але невже він не подав жодної звісточки?

— Була тільки листівка з німецьким штемпелем і словом «Пам'ятаю». Як думаєш, це може бути він? — запитала дівчина.

— Звичайно. Ти лише вір. У нього ж є твої координати?

— Так…

Мені дуже хотілося допомогти новій подрузі, але на даний момент я почувалася неспроможною.

— Ось і вилила душу, — кволо посміхнулася Оксана. — Цілий потік на тебе вилила. А ти чого зажурилася? — спробувала вона розбуркати мене. Я надто гостро реагую на такі жалісливі історії. — Давай краще повернемося до ваших баранів… Мені ще така ідейка спала на думку: а може, це твій захвалений Олексій Никифорович усю кашу заварив…