Розділ «Епілог»

У нашому офісі загалом нічого не змінилося. Той самий годинник часів царя Гороха, антикварні меблі а-ля «хтось щось віддав» (точніше, хотів викинути, але вирішив зробити презент) і допотопна кавоварка. Щоправда, тепер годинник мене не заколисує. Через наскінченне ляскання вхідних дверей і гул багатьох голосів неможливо розслабитися, покласти ноги на стіл або хоча б стулити на хвилиночку повіки. Але це, скажу я вам, набагато краще, ніж нічого не робити й отримувати відповідну зарплатню.

Власне кажучи, поки я гралася в охоронців, слідчих і ще бозна в кого, мій шеф, Антон Павлович Супчик нарешті знайшов себе й справу свого життя та розпочав бурхливу діяльність. Він узявся підбирати й навчати дівчат, які хотіли працювати в охороні. Багато хто казав, що все це марно й вкладені гроші ніколи не повернуться, Але… прогнози скептиків, на щастя, не виправдалися. По-перше, не було відбою від жінок, які бажали займатися такою небезпечною справою (хоча, більшість із них, якщо бути об’єктивною, сподівалася на вдале заміжжя), по-друге, в місті, з легкої руки Супчика й не менш легкої руки Стаса, який роздзвонив інформацію про те, як я врятувала йому життя, з'явилася мода на вишукано вбраних дівчат-охоронців із легким макіяжем і гарною зачіскою. Відверто кажучи, професіоналами в цій справі вони навряд чи були, але це не так важливо! Факт, що це було модно й престижно, а отже, клієнтів у нашому офісі щодня ставало дедалі більше. Завдяки цьому напіврозвалені меблі ми згодом викинули на смітник, слідом за ними й кавоварку, тільки допотопний годинник мирно цокав на своєму місці на тлі свіжопофарбованих стін.

Особисто я після гіркого досвіду в охорону більше не хочу, мене цілком влаштовує теперішня посада комерційного директора. Та, втім, мене ВСЕ влаштовує.

До того ж, не сказала найголовнішого. Заздріть усі, хто мріє мешкати далеко від неспокійних мам і тат! Я тепер живу сама! Добрий Стас, який категорично не хотів залишатися в боргу (це на його суб'єктивну думку, а я вже й не знаю, хто кому винен більше), подарував мені (не повірите!) однокімнатну квартиру. Розумію, що це з розряду фантастики й що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, але таке трапляється — мого тіла на розтерзання ніхто не вимагає, а зі Стасом ми просто добрі друзі. До речі, так і не вмовивши мене стати його «бронежилетом», він звернувся в нашу фірму, й тепер одна з найкращих професійно підготовлених дівчат частенько його супроводить. Усі задоволені, а я найбільше…

Під час переїзду мені довелося витримати ще один непростий бій із моєю дорогоцінною мамцею, котра грудьми затуляла двері, намагаючись відмовити мене від необдуманого вчинку й виходу в самостійне життя, погрожуючи, що піду я тільки через її труп. На щастя, обійшлося без жертв і між двома войовничими сторонами зненацька виникла третя, що в категоричній формі зажадала перемир'я. Цією стороною виявився тато, який після ряду непорозумінь у Санкт-Петербурзі став упевненіший у собі й тепер іноді намагається вгамувати буревій за назвою Мама. Звичайно, насправді все набагато складніше. Це тільки в моїй розповіді перемир'я відбувається на одній сторінці з пристрастями у вигляді сварки, але це не так важливо. Головне, що батьки впокорилися з моїм першим серйозним і самостійним рішенням.

Подруга Соня живе з коханим у гуртожитку і, як не дивно, майже всім задоволена. Найцікавіше, що, незважаючи на невелику зарплату чоловіка й некомфортні умови (замість улюбленої джакузі — один душ на сорок сімей), про розлучення вона навіть і не думає, швидше, навпаки. Зараз подруга в чеканні дива (тобто симпатичного карапуза) й постійно розповідає про своє сімейне щастя. До речі, Федя нарешті отримав звання майора. Пригадую, його слова стали пророчими, й це завдяки Соні. Щоправда, вона не ходила просити начальство про підвищення чоловіка по службі, просто сімейне життя зробило Федю набагато стриманішим на роботі.

Петришин разом із Олексієм Никифоровичем перебувають під слідством, але, відверто кажучи, я не впевнена, що дійде до суду. Хоча мої знайомі міліціонери б'ють себе кулаками в груди і кричать, що вони це обов'язково зроблять.

Лєна все-таки розлучилася з чоловіком і… нікуди не виїхала. Жіноча душа — суцільний лабіринт, і ніколи не знаєш, де там вихід, а де вхід. Вона продала будинок у Бучі, бо він навіював тяжкі спогади, й купила інший. Але найцікавіше те, що вона вибачила Олексієві Никифоровичу його вчинки й… очолила його справу. Тепер Лєна директор компанії, хоча тимчасово оточена консультантами-економістами, але незабаром сподівається працювати й без них.

Її подруги, Віра й Галина, теж перебралися в інше житло — Лєна купила їм квартиру. Подруги не побажали розлучатися й відмовились від окремої житлоплощі, тож мешкають разом.

Оксана досі в роздумах, бо в неї віртуальний роман. Влад живе у Мюнхені, вона ж поки що тут. Іноді закохані зустрічаються й знову розлучаються. Чим усе це скінчиться, відомо лише Богові.

А я… просто живу!

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!