Розділ «17»

Біля палати так само стояли двоє. Вован і ще один Вован.

— Привіт, хлопці, — озвалась я до них. — Вас остаточно поновили на робочому місці?

Вони радісно закивали головами.

Палата змінилася до невпізнанності: нові меблі, журнальний столик, зручне дерев'яне ліжко, на стіні мерзенна репродукція картини чергового невизнаного генія з хворобливою уявою. До речі, ця мазанина не викликала нічого, крім почуття бридливості й сприяти видужуванню навряд чи могла.

Наскільки я пам'ятаю, полиці з книгами тут теж не було. Ну, звичайно! Та зараз палата справді більше нагадувала нормальне приміщення, за яке не гріх і заплатити в касу взаємодопомоги лікарні. Втім, палата й до цього була платною, але тих грошей, що за неї зажадали в Стаса, зовсім не варта була.

— Бачиш, які дива може робити телебачення? Це медперсонал показуху влаштовує, — демонстрував усю цю красу Стас.

У цей час медсестра бинтувала його здорову ногу. А сам він у кумедній позі лежав на ліжку… Наскільки пам'ятаю, операцію йому зробили на найм'якшому місці й лежати він міг тільки на животі, але…

Стас, не чекаючи мого запитання, сам на нього відповів.

— Дивися, як придумали, — він відкинув частину простирадла, що прикривала його чималенький тулубець, і там я побачила щось на зразок спеціального матраца з вирізаною діркою для дупи, яка зависала у вакуумі.

— А чого тобі ногу бинтували? — здивовано запитала я, коли медсестра залишила нас самих. — Вона ж здорова!

— Лерко, ти ж наче й не дурна дівчина, а таке питаєш! Та на чорта мені все це влаштовувати!? Що я, по-твоєму, журналістам прострелену дупу буду показувати? І взагалі, чого, думаєш, вони приїдуть? Скільки міг, від цих стерв'ятників відбивався, але коли пацани почали розпитувати, чи правда, що мені зад прострелили, моє терпіння лопнуло. Не можу я в цьому зізнатися, засміє братва!!! Подумав і сам видзвонив цих журналістів, погодився дати інтерв’ю, із усім, що з цього випливає.

— А що випливає?

— Ну, ногу їм, неначе прострелену, покажу. Нехай знімуть і заткнуть роти всім іншим. Зрозуміла? Далекогляднішою треба бути. Імідж — це все! — перефразував він дурнувату репліку з реклами.

Ми побалакали ще кілька хвилин, а потім я перейшла до цікавішої теми.

— Стасе, а ти давно знаєш Олексія Никифоровича?

— Ну, не дуже, з півроку… Але це віддалене знайомство. Партнерами вирішили стати недавно. А що?

— А з його жінками ти спілкувався? — я обережно торкнулася хвилюючої теми.

— Запала на шефа? — зареготав Стас.

— Чому відразу запала? — образилась я.

— Ну, не дмися… Для тебе, Лерко, хоч зірку з неба. О, до речі, хочеш ділянку на Місяці? Зараз, кажуть, престижно мати там фазенду.