Розділ «22»

— Ти хто?! — пролунало в мене за спиною.

Я озирнулася й побачила вродливу жінку років тридцяти. Власне кажучи, цю жінку я бачила раніше, але тоді опущені плечі й заплакане обличчя не давали змоги цілком оцінити її зовнішні дані. Вона була невисока на зріст, дуже струнка й витончена. Полум'яні карі очі, маленький, трохи кирпатий носик, яскраві губи, запалі щоки і смаглява, золотава шкіра. На таке обличчя чоловіки завжди оглядаються, а жінки заздрять. І водночас щось у її зовнішності мене бентежило — ах, так, зневажливий вираз обличчя. Зарозумілоість назавжди залишила свій слід, і саме тому краса жінки здавалася неприродною, холодною. Вона дивилася на мене злим і колючим поглядом.

— Я… мене Олексій Никифорович попросив тут побути… — не знаю, чому я почала виправдовуватися.

— Значить, Олексій Никифорович? Завів собі чергову повію!!! Та ти… (на мене полився потік лайки)… Ану геть із мого дому!!!

— Але я його секретар… Ви неправильно зрозуміли… — проте мене знову брутально обірвали:

— То він уже на секретарок переключився?! Ах ти… (не хочу наводити дослівно таку кількість ненормативної лексики, але скажу чесно, що половину з цих слів, я взагалі чула вперше в житті).

— Олексій Никифорович просив мене дочекатися його повернення… Він полетів…

— Куди він полетів? — жінка (це була його колишня дружина, тепер я вже не сумнівалася, хоча в офісі вона здавалась не такою впевненою).

— Я не знаю… Він звелів бути біля телефону… Я…

— Так! Швидко вимітайся звідси. Виходить, тепер його секретарка чергує на домашньому телефоні. Це щось новеньке! Мені начхати на те, хто ти й що сказав тобі Олексій! Я його дружина і… — репетувала вона.

— Наскільки мені відомо, колишня дружина…

— То ти будеш ще грубіянити мені в моєму домі! — зовсім озвіріла жінка. — Геть! Я сказала! Геть!

Нічого не вдієш. Довелося забратися. Олексієві Никифоровичу я все поясню. Не можу ж нахабно сидіти в квартирі, коли мене виганяє його колишня дружина?

Я ще не встигла відійти далеко від дому Олексія Никифоровича, як побачила, як із під'їзду вийшла (тепер у цьому не було жодних сумнівів) Лєна й сіла в червону машину спортивного типу. Таких автомобілів навіть у нашому великому місті було щонайбільше два. Я хоч і не автомобіліст-аматор, але мимоволі задивилася на це авто. І на мить черв'ячок заздрощів заворушився в моїй душі. Але тільки на мить.

Я сіла в маршрутку й поїхала в центр — хотілося трохи погуляти, щоб відволіктися від набридливих думок.

Але густий натовп мене пригнічував, і я завернула в маленьку вуличку. Може, зайти в кафе? Ця ідея мені сподобалася, і я рушила до маленької кав'ярні «Бомонд», але біля входу рвучко зупинилася, бо знову побачила червону спортивну машину, як дві краплі води схожу на автомобіль Лєни. На жаль, номера не запам’ятала, проте, щоб знову не зіштовхнутися з агресивною жінкою, сіла на лавку неподалік від кафе.

За годину жінка з'явилася на вході. А це була таки вона. Лєна посміхалася низькорослому красеневі. Від несподіванки я аж підскочила і, як це зі мною буває, зачепилася за якийсь цвях шифоновою спідницею. Як могла, швидко сховалася за спинкою лавки, а парочка поїхала, залишивши за собою лише сизий клубок диму з вихлопної труби.

Цієї миті я проклинала все на світі й насамперед Лєну з її кавалером. Скажіть, як може почуватися дівчина, яка світить нічим не прикритою сідницею? Величезний клапоть шифону залишився висіти на нещасному цвяху. В такому вигляді було соромно навіть ловити таксі. Але на думку спав несподіваний порятунок. За кілька метрів звідси вже знайомий магазин «Королева». Звичайно, для мене це дороге задоволення, але я не встигла скористатися пристойною кількістю тих грошей, що дав мені Олексій Никифорович, отже, мала шанс їх витратити.

Швидкими перебіжками, якось прикриваючи «мадам сиджу», я добігла до магазину. На дверях мене зустріла вже знайома зовні продавщиця. Незважаючи на те, що я була в цьому магазині лише одного разу, вона мене впізнала. Справді, в дівчини професійна пам'ять.