Розділ «32»

Вже смеркло, коли ми доїхали до квартири, в якій тримали Лєну, і шансів, що жінка відчинить нам двері не було, але ледь жевріла надія на те, що в приміщення ми все-таки зможемо ввійти. У руках я крутила ключі, які колись загубив Олександр. Я не сумнівалася, один із них буде від квартири номер тринадцять.

Звичайно, на нас там ніхто не чекав, але я була впевнена, що хворій, змученій шкідливим препаратом жінці терміново необхідна медична допомога. І що раніше її нададуть, то більше шансів на її видужання.

Зупинившись біля дверей, я притулила до них вухо. Здається, щось схоже бачила в документальному фільмі про італійську поліцію. За дверима почувся легкий шерех і неголосний жіночий зойк. Потім вона покликала на допомогу, майже пошепки. Та хіба так кличуть у мить небезпеки? Дзвонити сенсу не було! Думаю, на нас там вочевидь чекали, особливо відвідувач, який, поза сумнівом, був зараз там, у Лєни.

Я повернула ключ у замку, але зайти не встигла, бо Стас відсторонив мене й перший забіг у кімнату. Мабуть, приятель погарячкував і не дивився навколо. Його збили ударом у обличчя, й він звалився на підлогу. Зловмисник буквально на мить завагався, коли побачив мене (на двох він не сподівався, чи як це розуміти?) і цієї секунди мені вистачило. Бо від ляку я згадала майже все, чого мене вчили сім довгих років у школі східних єдиноборств.

Як мені вдалося перекинути через себе такого чоловіка, що важив удвічі більше, я досі не можу зрозуміти, але він лежав біля моїх ніг без тями, бо під час падіння вдарився головою об тумбу.

Стас розплющив каламутні очі, намагаючись зрозуміти, де він. Кажуть, зламаний ніс — це дуже боляче, втім, будь-яка травма не викликає приємних відчуттів, але на даний момент у приятеля з носа струменіла кров. Йому не щастило останнім часом, травми ніби самі шукали його скрізь. Я спробувала допомогти йому підвестися та дістала з кишені вологі серветки. Стас скривився від болю, але мужньо переніс екзекуцію з наданням першої і не дуже дієвої допомоги.

Потім ми побачила ще одне тіло на диванчику. Обличчя було, поза сумнівом, мені знайоме! Це справді була вона, Лєна, — маленька, тендітна жінка, яка більше нагадувала дівчинку. Ті дві сестри, Лана й Лєна, виявилися дуже схожі одна на одну, але, поза всяким сумнівом, це була не та, котра видавала себе за дружину Олексія Никифоровича. Отут мені згадалися й описи її зовнішності, й фотографія трирічної давнини разом із подругами з гуртожитку і… Але, втім, було не до спогадів. Я мусила діяти, і негайно!

Я кинулася до неї, перевірила пульс і відразу заспокоїлася — жінка мирно спала. Хоча, не знаю, чи можна такий сон назвати мирним, бо на підлозі валявся носовичок із різким запахом.

Що ж, біля двох я вже побувала, залишався третій, найнебезпечніший суб'єкт. Переконавшись, що грабіжник досі перебуває в ауті, обережно спробувала стягти з його обличчя шапочку…

О Боже!!! Звичайно, я могла очікувати чого завгодно, але тільки не цього! Всі емоції — гнів, подив, злість, розгубленість і навіть жалощі — злилися водно. Переді мною було дуже приємне й порядне, як я думала колись, обличчя Олексія Никифоровича. Обличчя людини, до якої я була небайдужа, в яку майже закохалася… Тільки консервативні погляди, втовкмачені мені надто правильними батьками, перешкоджали цьому…

Так, на своє лихо, він узяв мене до себе в охоронці, бо в найвідповідальніший момент вищевказані погляди не дозволили мені залишитися відданим співробітником. Довелося зв'язати по руках і ногах знайденими в шафі жіночими колготками це мляве тіло без певних ознак життя. Після цього, звісно, я виконала свій обов'язок і викликала міліцію, як зробив би кожен добропорядний громадянин на моєму місці.

Мені досі не вірилося в такий дивний поворот подій. Він напав на власну дружину!

Та навіть більше. Я впевнена: він знав про те, що їй тут роблять і як із нею поводяться.

Я сиділа на підлозі біля нього, мов сторожовий пес, і стежила за ним. Він отямився, глянув на мене каламутними очима. Вигляд мав досить жалюгідний… Спочатку його губи тільки ворушилися, не видаючи жодних звуків, а потім він прохрипів:

— Отже, ти могла бути справжньою охороною?

— А ви сумнівалися?

— Уже ні…

— Одного не зрозумію: навіщо вам була потрібна охорона в моїй особі, якщо ви чудово знали, що я не така? — запитала я.

— Не розумієш? — посміхнувся він. — Ще й знущаєшся…