Розділ «17»

— Ну, ходімо, заведу тебе до медсестричок, може, ті докладніше розкажуть, — розчулилася санітарка.

Медсестри виявилися балакухами-реготухами, але нічого нового від них я так і не дізналася. Так, справді, «подруга» була дуже засмучена, нікого не хотіла бачити. Але до неї ніхто майже й не навідувався. Мати тільки й подруга…

— Юлею звали її, — згадала медсестричка, — я запам'ятала, бо вона моя тезка.

— Точно. Ось і всі, хто її провідував, — підхопила інша медсестра.

— Ні, — втрутилася ще одна. — Її чоловік приходив. Адже це він, дівчата, мав сплатити за її пластичну операцію. Ой, як він її любив, якщо йшов на такі жертви! Невідомо ж, чи була б вона знову такою красунею, як на фотографії…

— Одного не розумію, — мовила знову перша, — чому вона з вікна вистрибнула, якщо все в неї так добре складалося?

— Точно, — підтвердила інша. — Адже в неї на наступний день операція була запланована… Та я з нею ще й розмовляла. Подружка твоя, звичайно, засмучена була, але на операцію великі надії мала, дуже її чекала.

— А в якій палаті лежала Ліля? — поцікавилась я.

— У тій, крайній, що в кінці коридору.

Я ще раз спробувала пустити сльозу. Подякувала медсестрам і пішла до виходу.

Розташування відділення було вкрай цікавим. Воно мало три входи, двох із яких медсестрам на посту не було видно. А що, як хтось зайшов у палату до Лілі та просто виштовхнув безпорадну дівчину з вікна? Та вона й на допомогу покликати, закричати не могла. Недарма ж медсестри кажуть, що дівчина розмовляла пошепки. Це версія. Тим паче, що ходила до неї ображена Юля. Треба, треба знайти цю дівчину. Я вже рушила в бік тролейбусної зупинки, але якийсь автомобіль почав наполегливо сигналити, привертаючи увагу пішоходів.

Так, дівчино, щось у вас негаразд із пам'яттю! За своїми розслідуваннями я зовсім забула про доручення Олексія Никифоровича і про те, що мені виділили його службовий автомобіль.

Мені залишалося занести документи за зазначеною адресою. Я, звичайно, цікава, але до певної міри, тому відкривати теку й читати їх не стала, та й навіщо мені це. У мене зовсім інші обов'язки. Але, як завжди, не хотілося — то довелось.

Може, пам'ятаєте рекламу по телебаченню, де Він іде назустріч Їй, вони зіштовхуються, стос паперів розлітається в різні боки, потім вони все це добро разом збирають, і між ними пробігає іскра…

Отож, зі мною в холі податкової інспекції сталося те саме.

Обидві теки валялися на підлозі, з них випали документи, іскра пробігла, та так, що в мене досі голова болить і ніяк не проходить велика ґуля на чолі. До речі, в людини, яка зі мною зіштовхнулася, вискочила така сама ґуля. Єдина відмінність полягала в тім, що замість молодого чоловіка виявилася дівчина, і коли я нарешті впоралася з зірочками перед очима, то побачила Оксану. Ту саму привітну дівчину, з якою ми познайомилися в кафе.

Ми сиділи одна перед одною на підлозі й намагалися оговтатись після удару. Обидві роззяви поспішали і здалися такими дрібними одна одній, що, звичайно, не помітили, як зіштовхнулися. Потім збирали документи.

— Так, тепер їх треба посортувати, — діловито сказала Оксана. — Ти свої папери знаєш?

— Ні. Відверто кажучи, вони не мої, тому я навряд чи з цим упораюся, — розвела я руками.

— Добре, тоді я зараз усе перегляну й відберу свої, а тобі, відповідно, залишиться все інше.