Розділ «6»

Зустріч із новим клієнтом, тобто з Олексієм Никифоровичем, було призначено на десяту ранку.

Я так хвилювалася, що прокинулась дуже рано й почала наводити «красу». Загалом, зайвий раз покрутившись перед дзеркалом, вирішила, що задоволена власним відображенням.

Рівно о дев'ятій я вже нудилася в офісі, намотуючи кола з кабінету в кабінет. І, звичайно, це буде неправдою, якщо скажу, що зовсім не хвилювалася. Коли хвилююся, то не можу сидіти на місці, а якщо переді мною поставити тарілку з якоюсь їжею, змету все геть-чисто й навіть добавки попрошу. На жаль, їжі в офісі не було, хіба що кілька засохлих сухариків, якими харчувалися місцеві таргани, але ж не могла я залишити нещасні створіння на голодному пайку. Ще, чого доброго, перейшли б на папір і ручки, які були на вагу золота з огляду на вічно складне матеріальне становище нашої контори.

Він був точний, мов годинник. Олексій Никифорович прийшов рівно о десятій. Як висловився начальник, на оглядини.

— О, здрастуйте, Олексію Никифоровичу. Знайомтеся, це Валерія. Я спробував максимально задовольнити ваші вимоги й тому серед багатьох кандидатур зупинився саме на ній, — на подив, навіть не червоніючи, солодко брехав Антон Павлович. — Ви можете ставити запитання про все, що вас цікавить.

— Вам, Антоне Павловичу, щастить на дівчат із цим рідкісним ім’ям. До речі, а ваша помічниця де? Теж, якщо не помиляюся, Валерія? Щось її не видно. Знову заснула під столом?

Я ледве стрималася, та мусила приховати своє обурення. Ну, це ж треба — які ми уважні! Диви — навіть запам'ятав! Тільки найцікавіше, що в сплюсі-секретарці він не впізнав мене.

— На жаль, Олексію Никифоровичу, наша Валерочка захворіла. А на дівчат із таким ім’ям мені справді щастить. Мою дружину теж так звати. До речі! — викручувався начальник, повільно червоніючи.

Звичайно, буду лицеміркою, якщо не скажу, що нахвилювалася добряче.

Уперше в житті мені довелося так серйозно блефувати. І поки мою скромну кандидатуру обговорювали, я збиралася з духом, щоб не злякатися й не виказати, як мені жахливо ніяково так обманювати чесну людину. А може, й не чесний він зовсім? Ну, тоді легше.

Але все виявилося не так уже й погано. Не знаю, скільки б за мене дали в базарний день, але в цій ситуації й у цьому кабінеті за місяць роботи мені запропонували зарплату в п'ятсот доларів.

— Валеріє, — звернувся він до мене. — А у вас є вечірні сукні строгого крою? Нема? Що, на світські раути ходити не доводилося? Тоді я на додачу до обумовленої зарплати презентую вам кілька суконь. Нам доведеться виходити на люди. Не буду ж я кожному пояснювати, що ви мені зовсім не супутниця, а найманий робітник. Та ще й такий. Тому вигляд мати, Валеріє, ви мусите відповідний.

Він швидко глянув на диплом школи східних єдиноборств і права, куплені на днях (дорого, зате швидко). До речі, в мене була навіть грамота, приготована майором Тимченком по тижні гуркоту в тирі.

Олексій Никифорович усміхнувся і мовив:

— Ну, що ж, від сьогодні будете в моєму розпорядженні, деталі обговоримо дорогою.

Ми вийшли, сіли в його розкішний «Мерседес» і неквапом рушили вулицями.

Він довго мовчав. Я теж. Не уявляла, з чого починати розмову з новим босом. Не розповідати ж про дрібні й великі капості, які в моєму житті відбуваються з дивною постійністю.

Нарешті Олексій Никифорович порушив мовчанку.

— Кгм, Валеріє, у вас гарні парфуми. Але чи не могли б ви лити на себе трохи менш як по півфлакона? Для того, щоб вони давали приємний аромат, досить двох крапель.