Розділ «25»

Машина приїхала навіть раніше. Складалося враження, що вона летіла, змітаючи все на своєму шляху. За кермом сидів водій на ім’я Петя, чарівний, усміхнений хлопець без двох передніх зубів. Він виявився досить товариським і розважав мене байками.

Будинок номер шість по вулиці Зеленій було видно здаля. Величезна триповерхова будівля з оригінальним дахом. Архітектор, який створював цей шедевр, постарався на славу. Напевно, йому надали можливості й простір, висловивши все це в єдиній фразі: «Гроші — не проблема».

Я подзвонила біля воріт. Але ніхто не відгукнувся, хоча в будинку горіло світло, а отже, він не міг бути порожнім. Придивившись уважніше, я зрозуміла, що хвіртку не зачинено. Я без перешкод дісталася до вхідних дверей і виявила ще одну дивну річ: і тут двері були навстіж. Щоб не бути непроханим гостем (втім, я ним і так була), почала кликати Лєну. Але що більше я надсаджувалася, то зрозуміліше ставало — у будинку жодної живої душі (можна подумати, що тут блукають мертві! Що тільки не спаде на думку в напружений момент!).

Про обстановку й оздоблення будинку можна, певно, й не говорити. І так усе зрозуміло. Тут панувало те саме: «Гроші — не проблема». Або можна висловитися й інакше — стильно, зі смаком, дорого. Звичайно, було дуже цікаво розглядати ексклюзивні речі й меблі, але мене підштовхувала інша думка й інший інтерес. Де Лєна? І що могло в неї статися? Тим паче, в домі панувала гнітюча тиша. Що довше я залишалася в стінах цього дому, то моторошніше ставало. А якщо й справді господиня, побачивши мене, знову вчинить скандал, неправильно зрозуміє мої шляхетні наміри? Слід звернути на себе увагу.

Я спочатку тихо, а потім дедалі голосніше почала кликати її на ім’я… А у відповідь — знову тиша. І раптом я її побачила, точніше, знайшла… Але, Боже мій! У якому стані! Видовище було жахливе й так мене вразило, що я на кілька хвилин і сама звалилася на підлогу біля сходів. Я впала біля жінки, втративши координацію. Ноги самі по собі підкосилися, до горла підступила нудота, а руки затрусились, як після сильної втоми (ще, кажуть, у декого від важкого похмілля так само трусяться кінцівки, але на собі не випробовувала, а, отже, не можу стверджувати). Коротше кажучи, я знепритомніла. Скільки в такому стані пробула — не пам'ятаю, але, швидше за все, зовсім недовго. Мене протверезила думка, що жінці, яка лежить поряд зі мною, просто необхідна медична допомога.

Безперечно, це була Лєна, дружина Олексія. І допомоги вона справді потребувала. Жінка лежала в неприродній позі з дуже сильно вивернутою головою. Спочатку я кинулася шукати телефон, щоб викликати швидку допомогу. Назвавши потрібну адресу, кинула трубку й повернулася до покаліченої жінки. Я не медик, тому не вмію й не буду ставити діагноз. Але нахилившись до неї ближче, я уважно вдивилась у обличчя Лєни й раптом усе зрозуміла. Медична допомога тут уже не була потрібна. Жінці більше не знадобиться стильна червона машина, дорогий перукар, плаття з бутика. Для повного щастя її тлінному тілу тепер не вистачає єдиного… — катафалка, похоронного маршу й розкішної труни, засипаної квітами. Останніми в її житті пахощами, яких Лєна вже ніколи не відчує, будуть чудові запахи букетів із парної кількості квіток.

Щойно я цілком виразно уявила цю картину, мене знову кинуло в жар. Моє тіло тремтіло, зуби стукотіли, порушуючи моторошну тишу, руки й ноги стали ватяними. На превелику силу я допленталась до передпокою. І тут мені стало страшно — нестерпно, дико й жахливо. Я взула туфлі, які чемно скинула при вході в дім, щоб не забруднити надто гарний килим, і вискочила на вулицю. Ковток свіжого повітря додав упевненості й освіжив заплутані думки. Ні! Нізащо тут не залишуся! Це було нестерпно. Усе, що я могла зробити для неї, вже зробила. Я кинулася до автомобіля, що стояв біля будинку з тим самим веселим водієм Петею, який широко мені посміхнувся беззубим ротом.

— Усе, чи що? — поцікавився він.

— Так, можемо їхати. Тільки давай якомога швидше, — попросила я Петю.

Мене й досі трусило, хотілося з кимось порадитись. Але ж не Петі розповідати про виявлений труп молодої жінки.

Назустріч нам промчала машина швидкої допомоги. От і добре. Тепер тіло Лєни в надійних руках, а мені там справді нічого робити. Було гидко й соромно за власну малодушність і за те, що я намагаюся виправдатися перед собою, але на даний момент тверезо міркувати я не могла, а, отже, сумління мене не мучило. Непокоїло тільки те, що з переляку зовсім забула: в домі мав бути Артем. Але присутності дитини ніде не спостерігалося, а детальніше обстежувати приміщення я не змогла зі зрозумілих причин. Проте повертатися туди було дуже страшно. Сумніви припинив Олексій Никифорович — своїм телефонним дзвінком.

— Леро, чому ти не в моїй квартирі, я ж просив посидіти там! А раптом важливий дзвінок?

— Але я…

— Втім, це вже не так важливо. Я зараз у Бучі. З Лєною сталося нещастя. Подробиці — потім. Сина ніде нема. Поки буду тут, може, його привезуть… Усе, до завтра.