Збільшення кількості представників не-білої раси в культурній повсякденності вимагає змін традиційної картини світу білих європейців, тобто "розширення" спектру її толерантності до "інших". Ще два десятиліття тому впливові європейські політичні сили позиціонували себе прихильниками мультикультурализму. В одному старовинному містечку у самісінькому центрі Франції тривалий час при владі перебували комуністи. Вони керувалися принципом, що якість житла впливає на поведінку іммігрантів в позитивному дусі. Тому мерія цілеспрямовано оселяла їх в історичному центрі. Хулігани споганили всю округу і тероризували місцевих жителів, які стали перебиратися в новобудови, призначені спочатку для цих самих іммігрантів. Тепер на околицях чистота і порядок, а історичний центр перетворився на смітник. Зате саме голоси кольорових виборців забезпечували незмінність успіхів комуністів на виборах в органи місцевого самоврядування. Крім того, за рахунок корупційних схем у підрядах на будівництво житла для новоприбулих забезпечувалося фінансування комуністів як політичної сили.
У зв'язку із економічною кризою зростає популярність націоналістичних та екстремістських партій, чия риторика ґрунтується на прямо протилежних засадах – на ксенофобії або приховано "колоніальному" дискурсі. Таким чином, критика мультикультуралізма з боку корінних європейців базується перш за все на острахах соціального плану – ризиках професійної конкуренції, втрати доступного за ціною житла, однакового доступу до освіти. Це більшою мірою страх втрати гарантованих привілеїв перед соціальними "чужими", а не перед їх етнічним походженням. При цьому можливості впливу "чужих", "інших" завжди значною мірою перебільшуються з метою укріплення радикальної та націоналістичної риторики.
З точки зору правозахисників, в умовах зниження можливостей профспілкового і політичного руху, об'єднання за певною культурною ознакою є, по-перше, ефективнішим способом підвищення громадянської активності її членів, ніж будь-які форми впливу на них центральної влади. По-друге, "особистості, котрі входять до таких груп, зі зростаючим усвідомленням власної значущості – наш головний захист проти вузькості поглядів та нетолерантності з боку груп, членами котрих вони є"[16].
Дискусії щодо впровадження мультикультуралізму активно відбуваються на пострадянському просторі. Зокрема, щодо "радянського мультикультуралізму" ставиться питання – чи можна вважати інтернаціоналізм та "дружбу народів" аналогами сучасного мультикультуралізму? Багато вчених уважають[17], що попри всі ідеологічні деформації, які існували у 1920-1980-і рр.у Радянському Союзі, не можна заперечувати, що в часи радянської влади були створені зразки "інтернаціональної" літератури, кіно, пісенної творчості, які увійшли в широку масову культуру і зберігають високий художній потенціал до теперішнього дня ("Земля" О. Довженко, "Цирк" Г. Александрова, "Батько солдата" Р. Чхеідзе, "Тіні забутих предків" С. Параджанов тощо). На відміну від монокультурних Франції або Німеччини, художню скарбницю СРСР активно поповнювали представники різних націй та країв, жодна мала нація чи етнос не щезли з карти світу, а навпроти отримали писемність та можливості культурного розвитку.
У російській літературі початку XX ст. як репрезентації множинних (мультикультурних) ідентичностей можна вважати творчий шлях та долю В. Набокова або О. Мандельштама, в середині XX ст. – І. Бродського, Ф. Іскандера, Б. Окуджави. Значний внесок в розвиток "радянського мультикультуралізму" зробили представники "одеської школи" – І. Бабель, Ільф та Петров, Е. Багрицький, які були носіями плюральної україно-єврейсько-російськомовної ідентичності і репрезентували її в мистецтві.
В Україні масс-медіа та академічні установи вже засвоїли дискурс політкоретності, який, на думку психолінгвістів, має здатність змінювати свідомість в більш гуманному руслі. Що стосується меншин, причому не тільки іммігрантських, але й гендерних, сексуальних, національних, то в останні десятиріччя в Україні їм стали приділяти значно більше уваги в історичних, культурологічних та політичних дослідженнях. Читання гендерних курсів в університетах, проведення конференцій з проблем єврейської культури та Ґолокосту, на які запрошуються дослідники будь-якої статі та нації, є красномовним свідоцтвом позитивного впливу ідей "між-культурної" толерантності. Щоправда, відносно задовільний стан справ з мультикультуралізмом в Україні навряд чи слід відносити лише на рахунок толерантності та діалогічності як засадничої ментальної риси українства (про це йшлося в темі 4 модуля І). Існують і більш об'єктивні пояснення – рівень організованості та впливовості "неукраїнських" спільнот за деякими винятками (Крим) дотепер не настільки значний, щоб викликати спротив в етнічної більшості. Крім того, увага переважної більшості населення України постійно відволікається значно актуальнішими суспільно-політичними та соціально-економічними дискусіями. Тому проблему мульти культурності вітчизняного соціуму ще не можна вважати вирішеною.
Декілька висновків можна зробити з вищесказаного: 1) культурно плюралістичне (мультикультурне) суспільство – це суспільство, в якому немає "домінуючої культури", це суспільство, в якому індивіди вільні обирати ті культурні форми, які їм більш до серця; 2) полікультурність, полірелігійність та (дво) багатомовність є об'єктивними фактами багатьох національних суспільств, але від культурних традицій та типу політичного устрою залежить прийняття цього факту на легальному рівні або відкидання його; 3) полікультурними (мультикультурними) можуть бути не тільки суспільства, але й його окремі представники (причому не тільки еліта та інтелектуали, а й люди, чию ідентичність можна охарактеризувати як "транзитну", "граничну", "мозаїчну", ін.); 4) практична реалізація "мультикультуралізму" завжди передбачає державну підтримку та захист культури не тільки етнічних меншин, але й релігійних, мовних, гендерних, сексуальних та деяких інших (наприклад, розвиток культури хронічно хворих людей); 5) культурний плюралізм здійснюється не в паралельному співіснуванні автономних ідентичностей та спільнот, а в їх взаємодії, що передбачає не тільки взаємопроникнення але й взаємну трансформацію. У будь-якому разі на сучасному етапі розвитку світової культури однозначної альтернативи мультикультуралізму немає. Тож, відбуватиметься не відмова від мультикультуралізму, а його трансформація.
Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мультикультуралізм“ на сторінці 2. Приємного читання.
