Розділ «Товариші по нещастю»

Максим Славінський був родом зі Ставища Таращанського повіту. Наприкінці березня 1917 року він став членом виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді. В добу гетьмана Павла Скоропадського представляв український уряд у Пітері, а в червні 1918 року очолив політичну комісію української делегації на переговорах з РСФСР, був радником Міністерства закордонних справ Української Держави. За часів Директорії очолив Міністерство праці (1920) та українську дипломатичну місію в ЧСР.

Іван Фещенко-Чопівський народився в м. Чуднів Житомирського повіту. У квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі у Києві його обрали членом Центральної Ради. Очолював Київську губернську українську раду та департамент промисловості Генерального секретарства торгу і промисловості. У лютому 1918 р. став міністром народного господарства в кабінеті Голубовича, а 1919 року — заступником прем'єр-міністра Сергія Остапенка. У січні — серпня 1921 року був головою Ради Республіки.

І ось тепер Арістов помістив в невелику камеру усіх трьох: Проходу, Славінського і Фещенка-Чопівського. Слідчий виявляв «прихильне» ставлення: позбавив спілкування з вурками, дав на долівку солом'яні матраци, допитував тільки вдень. Поліпшилося і харчування. Одного разу слідчий навіть приніс пару пучків зеленої цибулі, мовляв, щоб у в'язнів не було авітамінозу. Вартовий поводився чемно.

Максиму Славінському 12 серпня виповнилося 77 років, зрозуміло, що він часто говорив про смерть. Він бажав «померти по-людському вільною людиною і бути похованим там, де шанують культ покійників», він боявся, що його закопають «як нікому невідомого в'язня, якого зробили ворогом народу» [97, с. 324]. Цим скромним мріям не судилося здійснитися.

6 вересня 1945 року слідство нарешті завершили. Прохода якраз перебував у в'язничній лікарні (майже місяць, від 10 серпня) з приводу аліментарної дистрофії. Тут він зустрівся з греко-католицьким єпископом Киром-Григорієм Хомишиним зі Станіславщини. З ліжка священик уже не вставав і невдовзі, наприкінці вересня, відійшов у кращі світи. Перед самою смертю вурки пограбували його, лаючи матірно Богородицю.

Нарешті старший слідчий УПБ НКВД УССР Арістов сотворив постанову про пред'явлення обвинувачення В. Х. Проході. «…Являясь с 1915 г. активным украинским националистом… — глибокодумно водив пером лейтенант, — неоднократно участвовал в боях против частей Красной армии… Находясь в эмиграции, не прекращал свою контрреволюционную националистическую борьбу в демократических национальных формированиях, направленную на отторжение Украины от Советского Союза» [25, арк. 97].

Того ж дня Арістов урочисто оголосив обвинувачення Василеві Проході. Той вину визнав, бо справді боровся проти Красної армії за свободу і незалежність своєї Батьківщини… Крім іншого, пильний Арістов знайшов, що Василь Прохода проводив роботу, «направленную на отторжение Украины от СССР и создание на ее территории государства профашистского типа». В зв'язку з цим лейтенант держбезпеки постановив додатково до ст. 54-2 УК УРСР висунути ще й звинувачення за статтею 54–13 УК УРСР [25, арк. 104, 104 зв., 106].

Досі Прохода підписував у протоколах правду, тепер, збайдужілий від виснаження, підписував не читаючи. Про помилування він не просив — лейтенант Арістов казенною мовою зазначав, що Василь Прохода «никаких ходатайств перед следствием не возбуждает». 17 вересня в «обвинительном заключении по делу № 1665» лейтенант Арістов запропонував засудити Василя Проходу на 10 років виправно-трудових таборів [25, арк. 119, 142]. Хоч у приватних розмовах казав, що якби його воля, то відпустив би давно…

Та сталася несподіванка. 28 вересня прокурор відділу нагляду за органами міліції прокуратури УРСР, молодший радник юстиції Яковлєв, розглянувши справу зі звинувачення Проходи за ст. ст. 54-2 і 54–13 УК УРСР, знайшов, що «матеріалами слідства не зібрано даних, які підтверджують, що Прохода обіймав відповідальні чи секретні (агентурні) посади у контрреволюційних урядах в період громадянської війни, а тільки доведено, що він служив у козацькій дивізії гетьмана Скоропадського на посаді ад'ютанта полку». Крім цього, зазначав молодший радник юстиції Яковлєв, постановою ВЦВК СРСР, що видана на честь 10-ліття Жовтневої революції, злочини, які передбачені ст. 54–13 УК УРСР, амністовані і для того, щоб за них віддати під суд, необхідно звертатися з клопотанням до Президії Верховної Ради про незастосування амністії, «але звертатися з таким поданням у цій справі немає підстав». У зв'язку з цим молодший радник юстиції Яковлєв, «керуючись ст. 223 УПК УРСР, постановив кримінальне переслідування стосовно обвинуваченого Проходи Василя Хомича за ст. 54–13 УК УРСР припинити» [25, арк. 128]. Це рішення затвердив в. о. прокурора УРСР, державний радник юстиції 3-го класу С. Шугуров.