Розділ «Братство старшин»

І знову вояки обрали головою Василя Проходу. «Багато коштувало мені сил і витривалої праці, щоб не допустити Товариство на шлях емігрантської колотнечі, — говорив кубанець, — а разом з ним деморалізації, дбаючи про взаємну моральну та матеріальну підтримку і пошану світлих героїчних, а разом з тим трагічних подій…» [97, с. 55, 56].

При товаристві заснували українську бібліотеку військової літератури, яка передплачувала з Парижа громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик «Тризуб» та військово-науковий і літературний журнал «Табор», що виходив у Польщі.

До правління входили Василь Прохода (голова), підполковник Армії УНР Юрій Олександрович Климач (заступник), сотники Армії УНР Захар Івасишин (секретар) та Зінченко (бібліотекар), а також скарбник — поручник Армії УНР. Ревізійну комісію очолював сотник Василь Федорович Кучеренко. Членські внески становили одну крону на місяць. Окремо збиралися пожертви на конкретні потреби.

Для охочих стати членом товариства існувала процедура: кандидат мав знайти двох поручителів, потім його заява розглядалася на засіданні правління, після затвердження кандидатури остаточне рішення ухвалювали загальні збори. На зборах завжди був комісар повітової поліції. Голова мусив завчасно його запрошувати.

За всю історію організації не було випадку, щоб когось позбавили за порушення моральних-етичних норм. Виключали лише тих, хто виїжджав до іншої країни.

Товариство регулярно відзначало важливі події української історії — заснування Запорозької Січі, ювілеї гетьманщини, проголошення Самостійної України 22 січня 1918 р. та самостійності ЗУНР (1 листопада), річниці бою під Крутами, розстрілів у Базарі та загибелі Симона Петлюри.

До роздумів про роль Головного отамана у Визвольній боротьбі Василь Прохода вертався не раз. Цікавими є його міркування у статті «Симон Петлюра — ідеолог Українського війська…». «Кожне військо, яке стоїть на сторожі державности власного народу, — писав він, — не є якимсь механічним утвором з примусовою дисципліною та беззастережним виконанням наказів свого командування. Воно повинно мати в першу чергу моральну силу, на якій базується фізична міць збройного чину. Ця сила без певної ідеї самопожертви в боротьбі за загальне добро своєї нації не може існувати.

При нормальному витворенню національної держави в основі кожної воєнної ідеології має бути певна традиція, яка раптом не твориться… Коли ж державне життя чужою силою було зруйновано, нарід находиться в поневоленні, і коли революційно виникає Визвольний рух, тоді в пам'яті народних мас пригадуються історичні минулі традиції збройної боротьби за свій національний ідеал…

Військо є носієм і оборонцем певної ідеї, за яку віддає своє життя на полі бою. Для викристалізування ідеї… виникає осередок на чолі з найбільш популярною особою з широким національно-політичним світоглядом…» [106, с. 1].

Такою особою, на переконання кубанця, і був Симон Петлюра. «Ідеологом новітнього українського війська в його боротьбі за Українську Державність» він став, писав Прохода, під час оборони Києва від полчищ Муравйова. Саме тоді, одразу після Крут, «на місце мазепинства прийшло петлюрівство, яке буде так довго тривати, поки Україна не стане вільною» [106, с. 5].

Тож не дивно, що Товариство колишніх українських старшин у Чехії мало неофіційну мету — готувати членство до виступу, «коли це буде необхідно, проти Совєтського Союзу» [25, арк. 12 зв., 13]. Для координації дій Прохода листувався з військовим міністром уряду УНР в екзилі Володимиром Сальським. Був з ним і нелегальний зв'язок.

У листах генерал Сальський ставив перед членами товариства завдання бути готовим виконати наказ уряду УНР. «Колишні воїни УНР вважалися такими, що перебували у безстроковій відпустці і в разі необхідності були зобов'язані з'явитися назад до армії, при цьому, безумовно, мався на увазі збройний виступ проти Совєтського Союзу» [25, арк. 90, 90 зв.]. Тож у статті «Вождь та військо», написаній по смерті Петлюри, Василь Прохода сказав прямо: вояки Армії УНР чекають того часу, коли розпочнеться новий етап збройної боротьби [92, с. 148].