Розділ «Викладачі УГА»

«Професор Райхінштейн був прикладом, — вважав Гаврило Гордієнко, — як поодинокі чужоетнічні елементи входять поступово в українську націю…» [20, с. 61].

Найоригінальнішим викладачем, на переконання Проходи, був професор Каміл Шиндлер, колишній професор Київського політехнічного інституту. Вперше він емігрував з Росії після революції 1905 року. Після падіння царизму 1917 року повернувся в Росію, але невдовзі більшовики змусили його знову тікати за кордон. Його лекції були дуже цікаві й не позбавлені філософського змісту. Але Каміл Шиндлер виявився переконаним російським патріотом-імперцем — хоч і німцем за походженням. Мало того, що лекції читав російською, та ще й уникав слів «Україна» й «український» — ніби їх не існувало. У нього не повертався язик сказати, що в Україні використовуються ті чи інші машини. Він казав: «В Росіі било так… а вот на юґє, у вас на родінє…» Не використовував він і слова «Малоросія», бо, коли раз бовкнув, студенти на знак протесту покинули аудиторію і більше на його лекції не приходили.

Для Шиндлера всі слов'яни були «рускімі». Навіть чехів зараховував до них. Жив він у Празі. Якось узвичаїлося, що його на подєбрадському вокзалі зустрічав староста лісового відділу Володимир Мірошниченко.

Одного разу вони йшли повз продуктову крамницю торгівця Башти, який, щоб привабити українців, розмалював вивіску у жовто-блакитний колір з написом українською мовою: «Тут можна випити й добре закусити».

— Подивіться, пане професоре, — посміхнувся Володимир, — наш Башта вже українізується.

Каміл Шиндлер, уважно прочитавши напис, сказав:

— Чєво только нє видумаєт наш рускій чєлавєк…

— Та який же Башта «рускій»?! — здивувався Мірошниченко.

— Всьо равно. Всє ми рускіє…

Протести студентів призвели до того, що ректорат звільнив Каміла Шиндлера з академії. Ця самооборона національної честі викликала низку публікацій у чеській пресі. Чеських русофілів обурило «нечемне» поводження студентів УГА із заслуженим російським професором…

Загальне будівництво і будівельні матеріали на аграрно-лісовому факультеті викладав професор Сергій Прокопович Тимошенко. Народився він 1881 року в с. Базилівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Зі студентських років брав участь в українському русі. 1903 року вступив до петербурзького осередку РУП, згодом — до УСДРП. Після закінчення інституту цивільних інженерів у Петербурзі працював у Ковелі, де за його проектами були збудовані земська лікарня, жіноча гімназія та інші будівлі. У 1908–1909 роках Тимошенко працював у дирекції Південно-Західної залізниці у Києві. 1909 року переїхав до Харкова, будував Південно-Донецьку залізницю. І в Києві, і в Харкові брав активну участь в українських легальних організаціях, зокрема в київському товаристві «Просвіта», Товаристві ім. Квітки-Основ'яненка та Літературно-художньому гуртку в Харкові.

У приватному бюро Тимошенка виконувалися проекти різних будівель, в тому числі для промислових районів Донецького басейну, Харкова, санаторіїв і ресторанів на Чорному морі, в Слов'янську, Святогорську тощо. Він розробляв проекти меблів та інтер'єру. Доклав чимало зусиль для популяризації українських традицій в архітектурі. З 1913 р. архітектурні проекти Тимошенка постійно експонувались на міжнародних виставках у Москві, Києві, Подєбрадах та інших містах.

У квітні 1917-го на Національному конгресі Сергія Тимошенка обрали членом Центральної Ради від Харкова. Був він і Харківським губернським комісаром та заступником голови губернського виконавчого комітету. Від жовтня 1918 р. Тимошенко — професор Українського державного університету в Києві. У 1919–1921 роках очолював Міністерство шляхів у трьох урядах УНР, а у листопаді 1921 році взяв участь у Другому зимовому поході Повстанської армії Юрка Тютюнника.

1923 року Сергій Тимошенко оселився в ЧСР, був обраний доцентом УГА в Подєбрадах, а 1925 року — професором. Його брат, також професор УГА, Володимир Тимошенко в роки революції працював економічним консультантом українських урядів та української дипломатичної делегації на Мирній конференції в Парижі.

Упродовж існування в академії викладало 118 педагогів, зокрема 92 українці. Чехів, професорів високих чеських шкіл, було 26. Один з них, завідувач кафедри лісового інженерного будівництва Войтех Кайслер, очолював ще й нострифікаційну комісію, яка мала право визнавати дипломи іноземних лісових шкіл. До нього і звернулися студенти, щоб допоміг, аби чеська держава визнала дипломи Української господарської академії. Кайслер, хоч і вважав студентів УГА дуже добре підготовленими, а дипломи академії цілком відповідними, все ж з міркувань конкурентного характеру не міг допомогти. Він сказав прямо:

— Я знаю вас як сумлінних студентів. Наші празькі студенти порівняно з вами — хлопчаки. Я дивуюся вашому патріотизмові, з яким ви пішли навчатися до своєї національної школи, що не має в ЧСР належних прав, — лише для того, щоб сприяти розвиткові української культури. Ви цілком успішно могли б закінчити чеські школи і не мали би проблем з нострифікацією, але ваша школа була вам ріднішою. Якби це залежало від мене, я зробив би для вас все. Але ми маємо надпродукцію лісових інженерів. Та, зрештою, для вас нострифікація не має особливого значення, бо на державну службу вас, як чужинців, все одно не приймуть, а в приватних установах від вас вимагатимуть лише знань та уміння працювати…

«Життя пізніше показало, що професор Кайслер правдиво міркував, — зазначав Василь Прохода. — Більшість з нас, свідомих своєї національної гідності, не лише не жалкувало, що закінчили студії у своїй, безправній, високій школі, але, навпаки, були горді, що на чужині з нічого творили свої національні цінності, впливаючи цим на розвиток української національної культури на власній Батьківщині, особливо в період непу…» [97, с. 49, 50].