— Голодними ви не будете, — додав він. — І чарчина буде до їжі. Хочете відповіді — чекайте.
Тим часом 4-й Сірий полк і дві сотні 1-го полку отримали наказ змінити наливайківців, що лишилися в заставі, й під ескортом привести їх до штабу. Але на становищах сірожупанники вже нікого не застали — наливайківці «самочинно покинули свої місця». Лише невеличка частина старшин і підстаршин куреня імені Наливайка прийшла до штабу й «зі сльозами на очах просила їх покарати на горло, бо вони не можуть пережити ганьби тої частини, в якій служать. Ці лицарі доповіли, що вони все вжили, щоб утримати зрадників», але тих було значно більше і не було змоги вжити зброю. Старшини повідомили, що частина куреня перейшла на бік ворога, а Сумчук десь зник [113, с. 87].
Удосвіта Коростенська група була на позиціях, окрім наливайківців і значної частини 55-го полку Народного визволення, що дезертирували. Дуже підозріло поводилися «зрадники й шкурники Чорного куреня смерті». Їхні розвідники поширювали явно провокаційні відомості про ворога. Пузицький наказав куреню о 8-й ранку зібратися біля штабу. Він вирішив «відокремити злочинно-провокаційний елемент, віддати його під воєнний суд», а решту приєднати до Окремої запорозької кінної сотні [113, с. 87].
Командувач групи розпорядився, щоб начальники станцій Ігнатпіль і Коростень «затримали, обеззброїли й заарештували» зрадників-наливайківців на чолі з курінним Сумчуком. Пузицький розумів, що наказ може повернутися проти нього, адже Сумчук був «улюбленцем отамана Оскілка й наказного отамана Осецького» [113, с. 87].
Близько 7-ї години ранку 30 січня ворожа артилерія відкрила сильний вогонь, а з лісу висунулися колони червоних. Влучними пострілами більшовики вбили і поранили кількох вояків Франківського куреня. Франківці заметушилися і почали залишати позиції. «Зупинити зрадників не було змоги…» — з болем писав Антін Пузицький [113, с. 88].
Ворог посилив наступ, але густий рушничний і кулеметний вогонь сірожупанників змусив червоних залягти. Побачивши, що три гарматні снаряди потрапили в наш кулеметний бронепотяг, командир групи наказав відходити до Ігнатполя.
Відступали організовано. Продовжувала «лицарськи битися» і команда понівеченого кулеметного бронепотяга. Оскільки ворог зазнав спустошень, то переслідував українців «дуже слабо». Ар'єргард сірожупанників ще до ночі, попри гарматний обстріл, утримував Овруч, а тоді потягом від'їхав на Ігнатпіль [113, с. 88].
«До Ігнатполя командир групи прибув 30 січня зі смерком». На станції скупчилися різні частини. Сила вояцтва вешталася околицями та стріляла в повітря. Пузицький ужив гострих заходів, щоб зібрати і привести до ладу розхитані відділи. Сірі й частина франківців, побоюючись «своїх» не менше, як більшовиків, зайняли позицію на північному краї Ігнатпільського лісу [113, с. 89].
Опівночі вагони, де перебував штаб групи, оточили дезертири 55-го полку. Та ще й наставили кулемети. Комендантська сотня сірожупанників, що стояла біля штабних вагонів, була готова вжити зброю. «Озброєна юрба клекотіла». Полковник Пузицький передав через командира штабної сотні, щоб усі частини зібралися і кожна стала окремо там, де скаже начальство. У випадку невиконання наказу комендантській сотні наказано відкрити вогонь по натовпу [113, с. 89].
Лише за годину комендант доповів Пузицькому, що наказ виконано. Тоді командир групи вийшов з вагона. Пролунала команда: «Струнко!» Це подіяло на розбурхану стихію. Заводіяки бешкету прикусили язики.
Пузицький почав допит.
Виявилося, що провокатори з Чорного та Наливайківського куренів ширили чутки, що на інших фронтах українське військо «прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну». Прихильники мирних переговорів з червоними вимагали випустити затриманих більшовицьких делегатів, які, чекаючи на отамана Оскілка, перебували в Коростені [113, с. 89].
Ще перед тим як вийти з вагона, Пузицький з'ясував зі штабом фронту, як чинити з бунтівниками. Тому одразу наказав наливайківцям, «народовизволенцям» і Чорному куреню смерті вантажитися в ешелон та вирушати в Рівне «на відпочинок». Коли ж ті сіли, вагони замкнули і під ескортом відправили до Новограда-Волинського. Пузицький телефоном попрохав звягельського повітового комісара полковника Падалку роззброїти заколотників, заарештувати командирів частин і підбурювачів, що той і зробив.
«Через це його боялися»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тернистий шлях кубанця Проходи» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Більшовицька делегація“ на сторінці 2. Приємного читання.