Розділ «Епілог»

— Следователь I отдела Следуправления КГБ при СМ СССР капитан Хомяков (підпис). 28 декабря 1956 года [25, арк. 185–186].

Про що цей документ?

Про те, що військовий міністр уряду УНР в екзилі Сальський був на службі у польського генштабу, отримував у поляків заробітну плату, а відтак виконував їхні доручення. Для реалізацій завдань польського генштабу брав гроші, намагаючись залучити до співпраці й інших українських старшин, зокрема кубанця Проходу.

Але те, що Сальський отримував злоті нібито для голови Товариства українських старшин у ЧСР, зовсім не означає, що той ці гроші брав. Ба більше, ми знаємо, що Прохода відмовлявся отримувати кошти від еміграційних українських інституцій, бо розумів, що «на чиєму возі їдеш, того пісню співай!» А він хотів діяти згідно зі своїми принципами. Попри скруту, Василь Прохода грошей від Сальського і Лівицького (а фактично від поляків) не брав, тому й відмовлявся виконувати завдання генерала Сальського, зокрема і щодо шпигунської діяльності на користь Польщі.

Зрозуміло, що в 1930 — 1940-х роках і такого документа для чекістів було б цілком достатньо, щоб звинуватити Василя Проходу у співпраці з іноземними розвідками. А це тяжке звинувачення. Агентів іноземних розвідок, що працювали проти СССР, чекали «розстрільні» статті. Але після смерті Сталіна і Берії, в час «відлиги», каґебісти вже не могли використати «таке свідчення» через відсутність підпису Проходи в отримуванні грошей.

Детально довелося зупинитися на цьому, щоб спростувати необґрунтовані твердження шанованих мною істориків Володимира Сідака і Тетяни Вронської у причетності підполковника Проходи до розвідки Державного центру УНР, цілком залежної під Польщі, ворожої тоді до України держави.

У кримінальній справі Василя Проходи знайшов я й документ, який переконливо свідчить, що московській репресивній системі не вдалося зламати українського старшину і «перевиховати» його на зрадника України. Мова про «Постановление о прекращении надзорного производства по жалобе» від 8 червня 1959 року.

«В своих неоднократных жалобах, — писали каґебісти, — и в частности в своей последней жалобе от 11 апреля 1959 г., адресованной на имя т. Хрущева Н. С., Прохода не отрицает своей службы в петлюровской армии. Однако он это не считает преступлением, а наоборот, выставляет себя и украинских националистов как революционеров, которые боролись якобы против самодержавия и Троцкого. Более того, в своих жалобах Прохода клевещет на наших историков, пишущих о разгроме национальной контрреволюции на Украине в 1917–1922 гг., заявляя, что он не позволит себе «унизить свое человеческое достоинство самооплевыванием, как это делают современные украинские историки». В своих жалобах по этому поводу он также заявляет: «Я никогда никакой контрреволюцией не занимался, зато был и есть революционер против человеческой глупости» [25, арк. 195].

Реабілітували Василя Проходу вже за часів Української держави — 22 квітня 1998 року. На жаль, лише на підставі порушення оперуповноваженими формально-юридичних норм, мовляв, «свідки у справі не допитувалися», відтак і «доказів скоєння Проходою контрреволюційних чи інших злочинів у справі немає».

Що таке «контрреволюційний злочин»?

Невже такий є в сучасному Кримінальному кодексі?

Ні, немає.

Чому ж тоді прокурори Самостійної України продовжують користуватися термінологією вишинських? В інтерпретації яких «контрреволюційний злочин» означає збройну боротьбу проти Москви, проти нав'язаної нею так званої совєтської влади, насправді влади російського народу в Україні?

І все ж із чола достойного старшини української армії змите тавро «ворога народу». Але коли Василя Проходу та інших борців за Українську державу визнають героями України?!