Розділ 9

— Гадаю, тоді ми відчували, що нас усіх відіслали туди з якоюсь метою. Якщо нас хотіли вбити, то чого просто не вбити? Навіщо поміщати нас у те величезне місце з будинком, коморою і худобою? А оскільки ми не мали вибору, то й стали обживатися, досліджувати місцевість.

— Тут ми уже все дослідили, — мовив Томас. — Нема ні худоби, ні харчів, ні Лабіринту.

— Нема, але сам поміркуй. Принцип той самий. Ми тут з якось клятою метою. І колись ми таки це з’ясуємо.

— Якщо не поздихаємо з голоду.

Ньют вказав на вбиральню.

— Вода є, тож кілька днів протягнемо. Щось має статися.

У глибині душі Томас був згоден з Ньютом, а сперечався лише для того, щоб позбутися сумнівів.

— Як щодо отих повішеників? А що як вони і справді нас рятували, їх стратили — і ми в повній дупі? Може, від нас щось очікувалося, але ми цього не зробили — і нас покинули здихати?

Ньют голосно розсміявся.

— Ти — депресивний кавалок дристу, баклан. Якщо врахувати, що трупи зникли магічним чином, а цегляна кладка з’явилася, це щось на взір Лабіринту. Дивне й геть незрозуміле. Суцільна таємниця. Може, це наступний тест — хтозна. Та як і в Лабіринті, ми маємо шанс. Гарантую.

— Мабуть, так, — погодився Томас, міркуючи, чи не розповісти про свій сон. Однак він вирішив приберегти це на потім. — Сподіваюся, твоя правда. Поки не з’являться грівери, з нами нічого не станеться.

Не встиг Томас договорити, як Ньют похитав головою.

— Чувак, ти обережно з бажаннями. А то ще візьмуть і пришлють дещо гірше.

Томас знову згадав про Терезу — й одразу ж перехотілося розмовляти.

— І хто тепер з нас депресивний? — через силу зронив він.

— Не я, — підвівся Ньют. — Піду комусь іншому понабридаю, поки знов не зчинився шарварок. Швидше б уже, а то я голодний.

— І ти стережися своїх бажань.

— Лацно.

Ньют пішов, і Томас ліг, втупивши погляд у верхнє ліжко. Та не встиг він склепити повіки, як із закапелків мозку сплив Терезин образ, і Томас різко розплющив очі. Якщо він хоче пройти оце все, то ліпше на якийсь час про неї забути.

Голод.