Розділ 49

— Ага, — оптимістично відповіла Гаррієт. — Може, це ще один вхід до отих підземних тунелів. Це десь тут.

— Як думаєте, скільки ще нам миль лишилося? — запитала Соня.

— Не більш як десять. А якщо врахувати, звідки ми почали і скільки сказав пройти той дядько… миль сім-вісім. Хоча мені чомусь здавалося, що, діставшись сюди, ми маємо впертися у величезний гарний будинок зі смайликом на стіні.

Томас повсякчас вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. Лише чорнота тяглася до обрію, де, здавалося, запнули зоряну фіранку. І ніде не видно сліду Терези.

— Ну, — оголосила Соня, — ми не маємо вибору, окрім як іти далі на північ. Могли б і здогадатися, що легко не буде. До світанку, напевно, спустимося з гір і поспимо біля підніжжя.

Решта, погодившись із нею, вже попрямували до ледь помітної стежини, аж Томас запитав:

— А де Тереза?

Гаррієт подивилася на нього у блідому сяєві місяця.

— Мене це зараз хвилює найменше. Коли вже вона така доросла дівчинка, що тікає, не отримавши бажаного, то перевіситься і наздожене нас. Ходімо.

І вони почали спуск крутим кам’янистим схилом. Томас повсякчас мимоволі озирався, очима шукаючи Терезу. Попри все, йому досі хотілося побачити її. Він роздивлявся темні схили, але не помітив нічого, крім туманних тіней і відблисків місячного сяйва.

Нарешті Томас розвернувся і рушив донизу — мало не з полегшенням, що так і не знайшов Терезу.

Група у цілковитій тиші спускалася стежкою, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Томас, який знову опинився на задах, здивувався своєму спокою. Хлопець почувався геть закам’янілим. Не думав, де його друзі та які небезпеки чигають попереду.

За годину, коли ноги вже горіли, не звиклі до постійно спуску, натрапили на гайок мертвих дерев, що стриміли поміж каміння. Вочевидь, колись їх поливав потужний водоспад, остання крапля якого давно висохла.

Томас, який замикав стрій, саме досягнув краю гайка, коли раптом хтось покликав його на ім’я, і він з несподіванки мало не перечепився. З густого плетива білих стовбурів вийшла Тереза: в правій руці спис, обличчя не видно. Швидше за все, інші дівчата нічого не почули, оскільки й далі спускалися собі, не обертаючись.

— Терезо, — прошепотів Томас. — Як… — він загнувся, не знаходячи слів.

— Томе, треба поговорити, — промовила вона тоном тієї дівчини, яку, йому здавалося, він добре знав. — Про них не турбуйся, просто йди за мною, — вона швидко кивнула на дерева в себе за спиною.

Обернувшись на дівчат з групи «В», Томас знову подивився на Терезу.

— Може, варто…

— Іди за мною. Спектакль закінчився, — і вона, не чекаючи на відповідь, розвернулася й увійшла у мертвий гайок.

Цілі дві секунди Томас ніяк не міг наважитися, його розум гарячково шукав рішення, а інстинкт волав: не варто! Але Томас таки пішов за нею.