Розділ 28

— Га? Чому? Мені здалося, твої люди допоможуть нам пройти через місто.

Рішуче похитавши головою, Хорхе відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на грудях, — так він уже не видавався таким загрозливим.

— Ні. У цьому нам краще допоможуть не м’язи, а потаємність. Ми з перших днів уздовж і впоперек обнишпорили цю діру, тож набагато більше шансів вибратися звідси й отримати припаси, якщо ми підемо второваною стежиною. Ми навшпиньках обійдемо психів замість прорубуватися через їхні ряди, наче воїни-аматори.

— Важко тебе зрозуміти, — зауважив Томас. — Не ображайся, але твоя ватага якраз і схожа на воїнів-аматорів. Ну, якщо судити з отого лахміття та зброї.

Повисла довга пауза, і Томас устиг подумати, що припустився помилки, однак Хорхе раптом вибухнув реготом.

— Ox muchacho, подобаєшся ти мені, шмаркач везучий. Не знаю чому, але подобаєшся. А то порішили б тебе вже тричі.

— Та невже?

— Га?

— Ти здатен когось убити тричі?

— Знайду спосіб.

— Тоді я постараюся поводитися чемно.

Ляснувши по столу долонею, Хорхе підвівся.

— О’кей. Ось як ми домовимося. Ми спробуємо провести вас, шмаркачів, до прихистку в повному складі. З собою беру одного помічника — Бренду, вона геній. Нам знадобиться її голова. Вочевидь, не варто казати, що на вас чекає, якщо зрештою ми не отримаємо ліків.

— Та годі,— саркастично промовив Томас. — Ми ж начебто тепер друзі?

— Овва! Ми не друзі, hermano. Ми кумпани. Я веду тебе в «БЕЗУМ». Ти забезпечуєш мені ліки. Ось і вся угода, а ні, то проллється кров.

Томас підвівся, з рипінням відсунувши стілець.

— Ми ж домовилися, ні?

— Так. Домовилися. Тепер слухай: коли вийдемо до решти, ти мовчиш. Від зайвих треба звільнитися, а це… буде важко.

— Є план?

З хвилину, не відриваючи очей від Томаса, Хорхе міркував, потім мовив: