Розділ 27

— Я розповів усе, що знаю. І чому, до речі, ти питаєш? Це ж ви такі особливі, це ж на вас уся справа тримається.

— Слухай, я розповів щиру правду. Нам багато чого обіцяли, але при цьому ми про організацію мало що знаємо. Деталі вони тримають в таємниці. Сказали, мовляв, перевіряють, чи зуміємо ми пройти через весь оцей дрист, і не пояснили суті.

— З чого ти взяв, що в них є ліки?

Згадавши обіцянки Щура, Томас відповів, стараючись говорити спокійно:

— Той тип у білому костюмі, я казав тобі про нього. Він і обіцяв ліки, якщо ми зможемо дістатися прихистку.

— Угу, — промимрив Хорхе начебто ствердно, тільки прозвучало воно зовсім навпаки. — І нам дозволять в’їхати на коні в цей самий прихисток разом з вами й отримати ліки?

Томасу насилу вдавалося зберігати холоднокровність.

— Певна річ, я не можу цього гарантувати. Та чом би не спробувати? Допоможете нам — і ви матимете маленький шанс на порятунок. Вб’єте нас — і ніякого шансу не отримаєте. Тільки псих на останній стадії хвороби обере другий варіант.

Хорхе знову посміхнувся краєчком рота, а тоді булькітливо засміявся.

— А в тобі щось є, Томасе. Кільки хвилин тому я хотів виколоти очі твоєму дружкові та й всій вашій компанії… Хай йому грець, ти наполовину переконав мене.

Намагаючись не виказати емоцій, Томас стенув плечима.

— Я дбаю про те, щоб дожити до наступного дня. І хочу лише пройти через місто. Опісля мене хвилюватиме інше… І знаєш, що ще? — Томас зібрав усю мужність, щоб вдавати крутішого, ніж був насправді.

— Що? — звів брови Хорхе.

— Якби, виколовши очі тобі, я гарантовано дожив до завтра, то позбавив би тебе зору просто зараз. Але ти мені потрібен. Потрібен усім нам.

Томас, кажучи це, сам собі не дуже вірив.

Але це спрацювало.

Пильно подивившись на Томаса, псих простягнув йому через стіл руку.

— Вважаю, ми з тобою домовилися, hermano, з багатьох причин.

Томас у відповідь потиснув йому руку. І хоча він відчував неймовірне полегшення, однак постарався не виказати цього.

Та наступної миті Хорхе поховав усі його надії.