Розділ 26

— Вибач, — простогнав він, судомно хапаючи ротом повітря. Та щойно задоволений приниженням кривдника Хорхе трохи відійшов, Мінхо врізав йому кулаком по гомілці. Відскочивши на одній нозі, Хорхе гепнувся на підлогу і скрикнув — почасти від подиву, почасти від болю.

З лайкою, що її Томас раніше від свого друга ніколи не чув, Мінхо стрибнув згори на Хорхе, притиснув до підлоги колінами і почав молотити кулаками.

— Мінхо! — вигукнув Томас. — Зупинися!

Попри закляклі суглоби і м’язи, Томас схопився на ноги і, швидко зиркнувши вгору, поквапився до Мінхо, щоб утихомирити. Водночас у кількох місцях він зауважив рух, а після — людей, які позирали вниз, готові зістрибнути. Крізь діри в стелі звісилися мотузки.

Томас наскочив на Мінхо і, збивши з ніг, вивернувся і міцно вхопив його поперек грудей.

— Та їх там купа нагорі! — Томас крикнув Мінхо у вухо. — Зупинися! Тебе вб’ють! І нас теж! Усіх!

Похитуючись, Хорхе зіп’явся на ноги, повільно витер кров з розбитої губи і подивився на Мінхо так, що в серці Томас відчув укол страху. Що ж він замислив?

— Стривай! — вигукнув Томас. — Прошу, не треба!

Хорхе подивився на Томаса, і тієї ж миті в нього за спиною приземлилися психи: хтось стрибнув і перекотився, як Хорхе, а хтось зісковзнув по мотузці. Всі вони швидко зібралися за спиною свого ватажка; було їх десь зо п’ятнадцятеро. Чоловіки, жінки, кілька підлітків. Всі в брудному лахмітті. Переважно кістляві, кволі на вигляд.

Нарешті Мінхо припинив опиратися, і Томас послабив хватку. За кілька секунд може початися різанина. Притиснувши Мінхо до підлоги однією рукою, другу Томас витягнув у бік Хорхе.

— Прошу, дай мені хвилинку, — сказав Томас якомого спокійніше. — Який буде зиск твоїм, якщо вони… скривдять нас?

— Який зиск? — перепитав псих і сплюнув на підлогу густу червону слину. — Буде мені зиск, і чималий. Гарантую тобі, hermano, — Хорхе стиснув кулаки.

А тоді він ледь помітно кивнув. І одразу ж психи повиймали з-під свого лахміття зброю. Ножі. Іржаві мачете. Чорні цвяхи, які, мабуть, колись тримали шпали. Шматки скла, на гострих як лезо кінчиках укриті засохлою кров’ю. Одна дівчинка — щонайбільше років тринадцятьох — стискала в руках стару шуфлю, залізна частина якої була зазублена, як пилка.

Раптом Томас збагнув: доведеться вимолювати життя. Глейдери всіх цих людей не переможуть. Психи — не грівери, і їх неможливо відключити ніяким кодом.

— Послухай-но, — звернувся Томас до Хорхе, повільно підводячись на ноги і щиро сподіваючись, що Мінхо більше не коїтиме дурниць. — Ми тут не просто так. Не такі собі шлапаки, які з’явилися у вас випадково. Ми маємо певну цінність. Живі, а не мертві.

Гнів Хорхе трішки пом’якшився. В погляді психа з’явилася цікавість, та він запитав про інше:

— Хто такі шлапаки?

Томас мало не розсміявся. Запитання здавалося трохи невчасним, але чомусь дуже доречним.

— Ти і я. Десять хвилин. На самоті. Більшого я не прошу. Бери з собою яку схочеш зброю.

Хорхе на це таки розсміявся — нагадувало це вологий хрип.