Розділ 26

— Це в нас невигідне становище? — він глузливо похитав головою. — Якщо тільки блискавка не випалила мені сітківку, я бачу, що нас одинадцятеро, а ти один. Ти перший і починай.

Даремно він так, адже зарозумілість може легко спровокувати місцевих на вбивство. Хорхе явно був не сам. Десь серед руїн цієї будівлі, на інших поверхах, напевно сидять сотні психів і чекають слушної миті накинутися на глейдерів, використовуючи невідомо яку жахливу зброю. Ба гірше: власні руки, зуби, божевілля.

Хорхе довго дивився на Мінхо, а потім запитав:

— Ти ж це не мені? Благаю, скажи, що ти не до мене звернувся, як до пса. Ти маєш десять секунд на вибачення.

Мінхо з посмішкою поглянув на Томаса.

— Один, — почав відлік Хорхе. — Два. Три. Чотири.

Томас поглядом спробував застерегти Мінхо. Кивнув йому, мовляв, вибачся.

— П’ять. Шість.

— Вибачте, — вголос промовив Томас.

— Сім. Вісім.

Голос Хорхе з кожним словом гучнішав. Десь угорі промайнула розмита тінь. Здається, її також помітив і Мінхо — вираз зарозумілості зник з його обличчя.

— Дев’ять.

— Мені шкода, — байдуже буркнув Мінхо.

— Щось не схоже, — заперечив Хорхе і штовхнув Мінхо по нозі.

Той скрикнув од болю, і Томасові руки мимоволі стиснулися в кулаки. Мабуть, псих влучив у обпечене місце.

— Вибачся по-справжньому, hermano.

Томас із ненавистю поглянув на психа. У мозку одна по одній промайнули божевільні думки. Хотілося схопитися і кинутися на Хорхе, бити його, як бив Галлі після втечі з Лабіринту.

Хорхе знову буцнув Мінхо — у те саме місце, та вже удвічі дужче.

— Вибачся по-справжньому І — прокричав він реально грубо, і в цьому ясно виявилося його божевілля.

Мінхо вереснув, ухопившись руками за хвору ногу.