Розділ 20

— Терезо, — прошепотів ще більше спантеличений Томас. — У чому справа?

Вона не відповіла, тільки стрельнула очима вбік; сльози скотилися по щоках і впали на підлогу. Нижня губа затремтіла дужче, а з грудей мало не вихопився здавлений стогін.

Томас ступив крок назустріч, простягаючи до неї руки.

— Ні! — вигукнула Тереза. — Геть від мене!

Томас зупинився. Його наче під дихало вдарили.

— Гаразд, гаразд, — промовив він, піднімаючи руки. — Терезо, що…

Він не знав, що казати чи що питати. Не знав, що діяти. Томасові здавалося, ніби всередині в нього щось руйнується, — це страшне почуття набрякало в горлі, ризикуючи задушити.

Хлопець завмер, боячись знову злякати Терезу. Залишалося, не відводячи від неї очей, сподіватися, що вона сама заговорить — скаже бодай щось.

Тривалий час було тихо. З Терезиного тремтіння, з того, як вона боролася з чимось усередині себе, Томас дещо пригадав…

Пригадав, що так само поводився Галлі, коли хлопці вже втекли з Глейду і коли він зайшов до кімнати разом з жінкою у білій блузці. Перед тим, як усе перевернулося догори дриґом. Перед загибеллю Чака.

Томас відчував, що більше не витримає мовчання — вибухне.

— Відтоді як тебе забрали, я тільки про тебе й думав. Ти…

Вона не дала йому договорити. За два широкі кроки подолала відстань, що відділяла їх, і потягнула Томаса до себе за плечі. Вражений, він пригорнув її у відповідь — так міцно, аж злякався, що задушить. Терезині руки знайшли його потилицю, потім щоки. Дівчина розвернула Томаса обличчям до себе.

І вони поцілувалися. У Томасових грудях щось вибухнуло, випалюючи стрес, нерозуміння, страх. Випалюючи біль, який відчувався ще кілька секунд тому. На якусь мить Томас подумав, що більше його ніщо не турбує. І ніколи вже не турбуватиме.

Нарешті відірвавшись від Томаса, Тереза позадкувала, поки не вперлася спиною в стіну. У її погляді знову читався жах, наче дівчиною заволодів демон.

— Забирайся від мене, Томе, — тривожно зашепотіла Тереза. — Ви всі… тікайте… від мене. І подалі. Не сперечайся. Просто йди. Тікай.

Видно було, як вона змушує себе вимовляти останні слова.

Ще ніколи Томас не відчував такого болю. Та наступні його дії здивували навіть його самого.

Він нарешті упізнав Терезу, згадав її. І знав, що вона каже правду: щось тут не так. Настільки не так, що гірше й уявити годі. Стояти тут і продовжувати суперечку, переконувати її піти з ним буде ляпасом їй в обличчя після того, які зусилля вона доклала, аби відірватися від Томаса й застерегти його. Доведеться змиритися.

— Терезо, — промовив Томас, — я знайду тебе.