Розділ 20

— То ти, значить, не ідіот, коли підеш сам? — запитав Мінхо.

— Треба ж когось на розвідку послати. Я й піду. Як що — відразу крикну.

Мінхо думав довгенько. Нарешті відповів:

— Гаразд. Іди, наш маленький хоробрий шлапак, — і боляче ляснув Томаса по спині.

— Що за дурня, — заперечив Ньют і виступив уперед. — Я йду з Томасом.

— Ні! — відрізав той. — Просто… відпустіть мене. Відчуваю, що треба обережніше. Якщо заверещу як немовля, біжіть мене рятувати.

І, не чекаючи відповіді товаришів, Томас швидко попрямував до дівчини.

Віддаль стрімко скорочувалася. Тишу порушувало тільки човгання Томасових підошов по піщаній землі й камінню. Запах пустелі змішувався з ледь вловним смородом паленого. Томас і сам не встиг зрозуміти, в чому справа: може, у фігурі дівчини, у формі її голови або в позі — в тому, як вона зсунула трохи вбік схрещені руки, виставивши для рівноваги наперед стегно… Але він був певен.

Це вона.

Тереза.

Коли до неї залишалося всього кілька футів і Томас приготувався побачити її обличчя в мерехтливому світлі вогнів, дівчина розвернулася й увійшла у відчинені двері невеликої будівлі. То була витягнута прямокутна споруда, трохи перехняблена, під похилим дахом. Наскільки можна було судити, вікон начебто не було, а на рогах висіли великі чорні куби — напевно, колонки. Зойки — очевидячки, штучні — транслювалися з них. Тому їх і було чутно так далеко.

Великі дерев’яні двері були розчинені навстіж. Усередині було ще темніше, ніж зовні.

Але Томас таки увійшов, усвідомлюючи, що чинить геть нерозважливо і безглуздо. Тереза знайшлася! І байдуже, що насправді сталося і чому вона зникла, адже вона не завдасть Томасові шкоди. Нізащо.

Повітря в будівлі виявилося прохолодним, майже вологим. Як приємно! Ступивши три кроки, Томас зупинився і в цілковитій темряві дослухався до дихання дівчини.

— Терезо? — покликав він уголос, поборовши спокусу звернутися до неї подумки. — Терезо, в чому річ?

Дівчина придушено схлипнула, наче не хотіла, щоб Томас помітив, що вона плаче.

— Терезо, будь ласка. Я не знаю, що сталося або що з тобою зробили, але я прийшов по тебе. Божевілля якесь. Просто поговори зі…

Спалах світла змусив його замовкнути. Дівчина запалила свічку на низькому столі й труснула рукою, гасячи сірник. Подивившись нарешті на Терезу, Томас упевнився, що він не помилився — це вона. Жива. Втім, недовго тривала безмежна радість, бо її змінили біль і збентеження.

Томас очікував побачити Терезу брудною, як і він сам, після переходу по курній пустелі, проте кожен дюйм її шкіри був чистий — ніщо не забруднило рук і обличчя. Тереза здалася Томасу ще гарнішою, ніж він пам’ятав її, ніж бачив у тумані спогадів, які наринули після Переміни.

На очах у Терези блищали сльози, нижня губа сіпалася, руки трусилися. З виразу її обличчя Томас зрозумів: Тереза його впізнала, вона його не забула, проте в погляді її читався відвертий жах.