Розділ 15

Томас відчув радість, але одразу ж згнітив надію: він присягнувся ні на що не сподіватися до кінця Випробувань.

— То піднімаймося! — надто вже радісно вигукнув Казан.

— Думаєш? — спитав Мінхо. — І що б ми без тебе робили, Казане? Серйозно.

Почулися важкі кроки, металевий скрегіт — ватажок піднімався залізними сходами. Не минуло й кількох секунд, як тупоту додалося — на східці поставали й інші.

Коли прийшла Томасова черга, він перечепився і мало не розбив коліно. Інстинктивно виставивши перед собою руку, ледь не позбувся пакета з водою. Тільки коли зміг відновити рівновагу, почав підійматися, перемахуючи через дві сходинки за раз. Хтозна, коли нападе чергова вбивча куля, і є надія чи нема, однак дуже вже хотілося вибратися з непроглядної темряви.

Згори долинув м’який удар, не схожий на тупіт, і той самий металевий скрегіт.

— Ай! — скрикнув Мінхо. Далі почулося охкання: це глейдери, не встигаючи загальмувати, зіштовхувалися в темряві.

— Ти як? — поцікавився Ньют.

— Ти… у що врізався? — відсапуючись, гукнув Томас.

— У гнилу стелю, ось у що, — роздратовано відповів Мінхо. — Все, тут дах, далі нема куди… — не договоривши, він провів руками по стелі та стінах. — Стривайте! Я, здається, щось намацав…

Виразне клацання заглушило останні ватажкові слова, і світ потонув у яскравому полум’ї. Згори лилося гаряче, сліпуче світло. Томас скрикнув і затулив очі руками. Упустив пакет з водою, але що було вдіяти! Після такої непроглядної пітьми світло різало очі навіть крізь долоні. Крізь пальці й повіки хвиля жароти здавалася помаранчевою.

Щось важко зарипіло, потім клацнуло, і знову все потонуло в мороці. Томас обережно опустив руки; перед очима миготіли сонячні зайчики.

— От гниляк, — лайнувся Мінхо. — Ми знайшли вихід, але це вихід просто на сонце! Ох і ясно там було! І гаряче.

— Давай-но трішки прочинимо люк, щоб очі призвичаїлися до світла, — запропонував Ньют і піднявся ближче до Мінхо. — Ось сорочка, просунь її в щілину. Усім заплющити очі!

Томас покірливо заплющив очі та притиснув руки до обличчя. Знову згори полився потік жовтогарячого світла, і процес пішов. За якусь хвилину Томас, мружачись, розліпив повіки — в очах так само миготіли сонячні зайчики, але вже сприймалися вони значно легше. Ще за декілька хвилин зір нарешті адаптувався.

Томас стояв приблизно на двадцять сходинок нижче за Мінхо і Ньюта — ті згорбилися під самісіньким люком у стелі. Краї люка позначали три смуги світла, лише трохи приглушені сорочкою, заткнутою в правий кут. Усе довкола — стіни, сходи й сам люк — було з сірого металу. Внизу сходи вели в непроглядну пітьму. Глейдери піднялися значно вище, ніж думав Томас.

— Ніхто не осліп? — запитав Мінхо. — У мене очі — як підсмажений зефір.

Томас відчував приблизно те ж саме: очі пекли, свербіли і сльозилися. Всі хлопці терли повіки.

— То що там? — запитав хтось.

Прикрившись долонею і визирнувши у щілину під люком, Мінхо стенув плечима.