Розділ 81

Він не ворухнувся.

Його очі були прикуті до квантового дзеркала, в них віддзеркалювався жар, що виривався назовні. Я чув дзвін металу й розумів, що буде далі.

— Вінсенте! — проревів я. — Нам треба забиратися звідси!

Він усе одно не рухався, тому я огорнув рукою його шию й потягнув його назад, до дверей, ніби рятував потопельника. Ми були останніми, хто залишився в приміщенні, світло позаду нас стало занадто яскравим, щоб дивитися на нього, ставало спекотно, душно. Підвівши погляд, я побачив, що на металі в приміщенні починає лущитися фарба, комп'ютери шкварчать, навіть не намагаючись зберегтися перед лицем нездоланної загрози, що пронизувала все приміщення та наші тіла, як вітер пронизує павутиння. Я почув, як тріснуло скло оглядової галереї і дуже чітко усвідомив, що вибухом, який зараз відбудеться, вб'є нас обох, що ми вже трупи. Я відштовхнув Вінсента від дверей галереї; він приземлився на руки та коліна, злегка озирнувся на мене, наче п'яний. Світло стало нестерпним, сліпучим, його значно ширший за видимий спектр з'їдав сітківки моїх очей. Я намацав аварійну ручку на дверях, відчув, що метал зі шкварчанням пропалює на моїй долоні шкіру, натиснув на неї, а коли двері почали опускатися, стрибнув під них.

— Біжи! — крикнув я Вінсентові, і він побіг — хитко й спантеличено. Я проповз під герметичними дверима раніше, ніж вони зачинилися, поповз у темряву коридору далі, здолав три кроки й відчув, що світ позаду мене вибухнув.

Видіння порятунку.

Глибоко в моїй шкірі був метал.

У животі — каміння.

У роті — бруд.

На рятівниках були свинцеві костюми, і перед тим, як витягти мене з задимленого напівзруйнованого коридору, вони півгодини поливали мене зі шлангу. Вода дуже довго стікала червона, лише згодом стала прозорою.

Темрява.

Анестезіолог спитав мене, чи маю я якісь алергії.

Я спробував відповісти, але моя опухла щелепа була наче свинцева.

Я не знаю, який був сенс мене питати, і чи питали вони ще щось.

Вінсент біля мого ліжка; голова понурена.

Медсестра міняє крапельниці.

З якості повітря я розумів, що я вже не в печері.

Я бачив денне світло, і воно було прекрасне.

Вінсент сидів у кріслі біля мого ліжка, до його руки була приєднана крапельниця, крові на ньому не було видно; він спав. Чи відходив він від мене? Навряд чи.

Я прокидаюсь і відчуваю нудоту: