Розділ 81

Вінсенте, я саботував квантове дзеркало.

Це було легко зробити.

Мені для цього не треба було навіть там бути. Ти вирішив, що я не вчений, що я не зможу допомагати тобі так, як колись допомагав у Росії, бо перед тобою був чоловік, який не розумів навіть найпростіші закони Ньютона, не кажучи вже про технології, яким ти давав волю у тій горі в Швейцарії, і які випереджали час майже на сто років. Я був твоїм адміністратором, так само, як упродовж багатьох років був твоїм слугою для виконання рутини. Дев'ять місяців я мешкав у тих швейцарських печерах, дивився, як росте квантове дзеркало, при кожному випробуванні слухав гудіння машин і знав, що ти наближаєшся, що ти вже дуже близько. На мій стіл потрапляли документи, які ти ігнорував, вірячи, що я їх не зрозумію, але ж Вінсенте… Крім тебе, я був єдиним, хто розумів кожну рисочку на кресленнях, кожну цифру, кожне відхилення графіків. Саме я, коли треба було замовити торій-234, змінив у документі цифру й замовив торій-231. Саме я заощадив кошти на борових стрижнях, зменшивши їх на кілька важливих міліметрів; саме я пересунув десяткову кому в розрахунку хвилі на одну цифру. Той документ мав сім сторінок, а я зсунув кому на найпершій, щоб на той момент, коли розрахунки буде закінчено, кінцевий результат відрізнявся на дев'ять порядків.

Ти питатимеш себе, чому я зробив це?

Через бажання зберегти Всесвіт? Це звучить так велично — може мені замовити собі футболку з цим гаслом? Хто ти такий, цей бог, яким ти прагнув стати, щоб у своєму пошуку знань знищувати світ?

За звичкою?

Я стільки років присвятив війні з тобою, що шкода було не завершити.

Через ревність?

Можливо, трохи.

Через помсту?

Ти був такою чудовою компанією, що іноді про помсту було важко пам'ятати. Століття — надто довгий строк для зберігання образи, але…

Згадай.

Згадай як мнемонік — і ось воно знову: я на базі «Пєтрок-112» ковтаю отруту і дуже вдячний за це; відчуваю, як до моєї голови прискаються електроди, і не один раз, а двічі; другого разу ти взяв мене за руку й сказав, що так буде краще. Авжеж, краще. Дженні. Я тобі подобаюсь, Гаррі? Я тобі подобаюсь? Плачу посеред холоднечі, твій приватний секретар, твій особистий песик, твій хто завгодно, ким ти хочеш, щоб я був. Я заплющив очі, я згадав і… Так.

Це помста.

А ще, можливо, слабке розуміння того, що щось усередині мене померло, і що це єдиний спосіб повернути його. Розуміння того, що я «роблю те, що правильно» — неначе це досі щось означало для мене.

Я саботував квантове дзеркало, чудово розуміючи, що всього цього — десяткової коми, ізотопу, борового стрижня — буде достатньо. Я поверну твоє дослідження на п'ятдесят років назад, і ти навіть не глянеш на мене, навіть не підозрюватимеш, що це зробив я.

Випробування було призначено на літній день. Втім, у сирості печер пори року були майже не важливі. У повітрі відчувалося хвилювання. До мого кабінету зайшов Вінсент, його обличчя почервоніло після звичної пробіжки по базі; певно, це була свого роду заміна тим морозним прогулянкам на відкритому повітрі, в які він мене брав у Пєтроку-112.

— Ти йдеш? — наполягав він.

Я обережно поклав ручку, склав долоні, подивився йому в очі й сказав:

— Вінсенте, я дуже радий, що ти радий, але ж ти чудово знаєш, що в мене в їдальні п'ятдесят бляшанок простроченого тунця та дуже пристрасний, я б навіть сказав розлючений лист зі скаргою, який я саме зараз пишу, і хоч мені не хочеться вихвалятися, це такий шедевр епічної прози, який рибна промисловість ще ніколи не бачила, а ти зараз схожий на того чоловіка з Порлока[8].